То був звичайний вечір. Я ледве вклала донечку спати, нарешті присіла на хвилинку, налила собі охололої чаю. За день не встигла ні поїсти, ні перевести духу. Малюк — це не просто дитина. Це цілий світ, який вимагає тебе цілком: кожну твою клітинку, кожен нерв, кожну мить сну. Відтоді, як мій чоловік пішов — просто одного дня зібрав речі й зник — я жила як у тумані. Сльози в подушку по ночах, рахунки, які не на що сплатити, вічне почуття тривоги й самотності. Але була вона. Моя донька. Крихітна істота, заради якої я чіплялася за кожен день.
Раптом — стук у двері. Різкий, настирливий. Я відчинила, і на порозі стояла свекруха. Я навіть не відразу впізнала її — за весь час після того, як чоловік пішов, вона жодного разу не дала про себе знати. Ні дзвінка, ні слова підтримки, ні інтересу до онуки. А тепер — стоїть, ніби нічого й не сталося.
Я мовчки впустила її. Ми сіли. У кімнаті повисла напруга, немов повітря згустилося. Вона дивилася на мене, примружившись, як лікар на безнадійного хворого. І раптом почала говорити.
— Я знаю, тобі зараз важко, — почала вона. — Ти залишилася сама, без чоловіка, без грошей, з дитиною на руках. Але я прийшла із пропозицією. Навіть не пропозицією — з рішенням. Із тим, що правильно зробити.
Слова ніби вдарили мене по серцю. Не «як допомогти», не «чим тобі допомогти», а «що ти повинна зробити». Мене прокололо тривогою.
— Віддай нам дитину, — сказала вона. — Ми з чоловіком виховаємо. У тебе ще все попереду, ти молода, у тебе буде ще сім’я, нормальний чоловік. Почнеш все спочатку. А дівчинка — ми за нею подивимось.
Я завмерла. Мені здалося, що я нічого не почула.
— Пробачте, що? — ледь прошепотіла я.
— Ти не справляєшся, це видно. Дитя потребує стабільності, дорослих, які можуть дати їй усе. А ти що? Ні грошей, ні стабільності, ні перспектив. Хочеш і далі мучитися? А дівчинка страждатиме. Ти не робиш їй послуги, чіпляючись за неї.
У мене в вухах задзвеніло. Я притиснула руки до животу, наче хотіла захиститися. Це не була турбота. Це був ультиматум, пропозиція відібрати в мене мою дитину — і подати це як акт милосердя.
— Ви хочете, щоб я… відмовилася від власної дитини? — вимовила я, відчуваючи, як підступає нудота.
— Так. Це буде правильно. Вона отримає те, чого ти їй не зможеш дати. А ти звільнишся.
Я пам’ятаю, як підвелася. Як затремтіли коліна. Як підняла на неї очі — на жінку, яка тримала мого чоловіка у залізних рукавицях все життя, яка маніпулювала, докоряла, ламала волю, а тепер вирішила зламати ще й мою.
— Ідіть. Зараз же, — сказала я спокійно. Хоч усе всередині горіло.
— Подумай, — додала вона. — Поки не пізно.
— ГЕТЬ! — голос зірвався.
Вона пішла. А я зачинила за нею двері, сповзла по стіні й довго сиділа на підлозі, обіймаючи сплячу дитину. Моє серце билося так, ніби я пробігла марафон. Я гладила крихітні пальчики й шепотіла:
— Нікому. Нікому тебе не віддам.
Тієї ночі я не зімкнула очей. Я думала про те, як легко деякі люди відбирають те, що тобі найдорожче. Я згадувала, як носила доньку під серцем, як боялася за неї на кожному огляді, як вперше приклала до грудей. А тепер хтось вирішив, що я не гідна бути її матір’ю — лише тому, що мені важко.
Так, мені важко. Так, я плачу по ночах. Так, у мене порожня холодильник і борги. Але це моя дитина. І я б’юся за неї кожного дня. Я видихаю повітря з грудей, аби прогодувати її. Я вчуся бути сильною — заради неї. Я тримаюся — завдяки їй.
Я не ідеальна мати. Але я справжня. І краще бути справжньою, ніж зручною. Краще бути бідною, але люблячою, ніж віддати дитину тим, хто вважає її чимось, що можна передавати з рук у руки.
Відтоді я жодного разу не впустила свекруху до дому. І ніколи не пожалкувала про це. Тому що того вечора я зрозуміла: у цьому світі я можу залишитися зовсім сама, але свою доньку я ніколи не зраджу.
