Це сталося в літній вечір, коли спека наче випробовувала терпіння кожного. Чоловік пішов на нічну зміну, а ми з двомарічним сином Олежкою залишились у найманій хатині на околиці Чернігова. Я, як завжди, намагалась його вкласти спати — марно. Малий вередував, крутився, і в якийсь момент я здалась, вирішивши дати йому трішки пограти, а сама пішла на кухню — заварити собі чаю.
Не встигла я торкнутись шафи, як з кімнати почувся пронизливий плач і різкий, хрипкий кашель. Серце впало. Я кинулась до кімнати — Олежко стояв посеред хати, ревів навзрид, захлинаючись кашлем.
— Де болить? Олежку, сину, що з тобою? — я впала перед ним на коліна, торсючи його за плечі, оглядаючи, шукаючи хоча клітку підказки.
Він лише плакав і кашляв, кашляв, поки мені не стало ясно: щось застрягло. Я намагалась розтулити йому рота, але він, стиснувши його рученятами, ще міцніше закривав його, а в очах був чистий жах.
Мені був лише двадцять один. Дівчина, яка ще вчора не знала, як зварити борщ. А зараз — на руках у неї дитина, яка може померти. Він вже починав синіти, ловив ротом воздух. Я кинулась до телефону. Пальці тремтіли, мов листя на вітрі, коли я набирала «103». І… тиша. Ні гудка. Ні звука. Просто глуха, мертва тиша. Я набирала знову, скинула, дзвонила ще — телефон мовчав.
Мобільних у нас не було. Ми щойно одружились, наймали цю крихітну хатинку, лежали з копійки на копійку. Я притиснула Олежка до грудей і почала голосно ридати, забувши про все. У голові був лише один крик: «Господи, будь ласка, допоможи!» Я не вміла молитися, не знала слів. Але в ту мить я говорила з Богом. Як з рідним. Бідна. Благала.
І раптом… двері подзвонили.
Я кинулась відчиняти, не віряючи, що це може бути чоловік. Але за дверима стояв незнайомець років тридцяти п’яти. Високий, втомлений, з добрими очима.
— Добри-ве… — почав він, але, побачивши моє обличчя, зупинився. — Що трапилось?
Не знаю чому, але я одразу почала розповідати. Все. Від початку до кінця. Він слухав не більше хвилини, потім мовчки відсунув мене й увійшов у хату.
Я йшла за ним, наче у сні. Він присів перед Олежком, щось тихо сказав, і — наче диво — мій син затих. А через момент чоловік повернувся до мене й, розкривши долоню, показав маленьку чорну намистину.
— Ось що заважало вашому синкові дихати, — спокійно сказав він. — Він її проковтнув, але вона застрягла неглибоко. На щастя, я опинився поруч.
І тільки тоді я згадала: так, кілька днів тому я порвала свої старі намиста. Збирала, як мені здавалось, всі… Але одну, найменшу, не помітила.
Цього чоловіка звали Остап. Він виявився дитячим лікарем. Їхав з чергування, і біля нашого під’їзду його машина раптом заглохла. Не знаючи, що робити, він вирішив попросити телефон — домофона в будинку не було, і він просто постукав у перші двері, які побачив. У наші.
Телефoni, як з’ясувалося пізніше, не працювали у всьому під’їзді — сталася аварія на лінії. Але Остап, після чашки чаю, на яку я все ж умовила його залишитись, вийшов у двір і… машина завелась з першого разу. Ніби нічого й не було.
Тепер я часто думаю: це випадковість? Чи все-таки допомога згори?
Зараз я ходжу до церкви. Ставлю свічку за здоров’я Божого раба Остапа. І, коли дивлюся, як Олежко, вже великий, посміхається мені зі шкільних світлин, розумію: Бог дійсно чує. Іноді — навіть без молитви.
