Це сталося пізньої зимової ночі в невеличкому містечку під Києвом. Чоловік пішов на нічну зміну, а я лишилася вдома з нашим дворічним сином Яриком. Він ніяк не хотів лягати спати, крутився, благав ще трохи пограти. Я, втомлена від переговорів, подумала: гаразд, нехай ще хвилинку, а сама вийшла на кухню — просто запарити собі чаю.
Не встигла я навіть взяти чашку, як за стіною почувся переляканий плач. Я стрімголов кинулася в дитячу. Ярик стояв посеред кімнати, його крихітне тіло тряслося від кашлю й ридань.
— Що трапилося, сину? Де болить? — я впала перед ним на коліна, в паніці обіймаючи його. Він не відповідав, лише плакав ще голосніше, кашель ставав все сильнішим.
І раптом мене пройшла думка: а раптом він щось проковтнув? Я спробувала розтулити йому рота, але він судорожно стиснув зубки, навіть близько не підпускав. Я не знала, що робити. Мені тоді було всього двадцять, я й сама ще дитина. Руки тремтіли, серце б’ється, ніби барабан. Я кликала його, благала, навіть намагалася прикрикнути — марно. Ярик задихався. Вже хрипів і ловив повітря, ніби риба на суші…
Я кинулася до телефону. Набрала 103. Нічого. Ні гудка, ні шелесту — лише моторошна тиша. Знову і знову — і той же мрак на тому кінці дроту. Мобільних у нас не було, на одну зарплату чоловіка й дитячу допомогу — ледве зводили кінці з кінцями. Я опустилася на коліна, притиснула сина до грудей і заплакала так, як ніколи раніше. Наче небо розривалося всередині мене. Лише одна думка билася в голові: «Господи, прошу, допоможи…»
Атеїсткою я не була, але й віруючою себе не називала. У церкві була один раз у житті, ще з бабусею. Молитов не знала. Але в той момент почала говорити з Богом — просто, по-людськи. Благала, божеволіла від страху, щоб хтось врятував мою дитину.
І раптом… у двері подзвонили.
Я, мов обварена, кинулася до входу. У глибині душі сподівалася — це чоловік, може, повернувся. Але на порозі стояв зовсім незнайомий чоловік років тридцяти п’яти. Він хотів щось сказати, але, побачивши мій стан, завмер.
— Що трапилося? — запитав він, тривожно зазирнувши мені в очі.
Я, як у тумані, почала розповідати йому все, з порогу, не запрошуючи в дім, не соромлячись. Він слухав, мовчки, а потім відсунув мене й швидко увійшов у кімнату. Я завмерла, не в силах рухнутися, а він уже стояв перед Яриком, присіда біля нього, тихо розмовляв… І сталося диво. Моя дитина заспокоїлася, почала дихати рівніше, припинила кашляти. А потім чоловік обернувся до мене, розкрив долоню й показав крихітну чорну річ:
— Намистина.
Я одразу зрозуміла, звідки вона. Тиждень тому, поспішаючи на зустріч, я порвала нитку улюблених намист. Зібрала майже всі. Майже. А одну, як виявилося, знайшов мій син…
Чоловіка звали Василь. Він виявився лікарем «швидкої» — дитячим реаніматологом. Того вечора він їхав додому, і його авто раптом заглохло просто біля нашого під’їзду. Не маючи з собою мобільного, він вирішив зайти до першої ж квартири та подзвонити другу-механіку. Тоді ще не було домофонів, під’їзди були відкриті, а наша квартира — перша від сходів.
Так, подзвонити йому того вечора так і не вдалося: як з’ясувалося пізніше, через аварію на лінії стаціонарні телефони у всьому районі відключилися. Але коли Василь, після чашки чаю, на яку я ледь-ледь його умовила, вийшов до машини — вона завелася з першого разу. Без жодних зусиль.
З того часу я вірю, що це не просто збіг. Це була відповідь. Це була допомога, послана згори. Тепер я ходжу до церкви, ставляю свічки за здоров’я раба Божого Василя і щоразу, дивлячись на сина, згадую, як одного разу Бог увійшов у наш дім — не зверху, не з неба, а просто постукав у двері…
