Коли мій батько нас покинув, мачуха вирвала мене з пекельного прірви сиротинця.
Коли я була маленькою, моє життя було як яскрава казка родина, міцна й наповнена любовю, у невеличкому хатінці на березі Дніпра, недалеко від містечка Вишгород. Нас було троє: я, мама і тато. Запах маминих свіжих паляниць заповнював повітря, а татів глибокий голос вечорами розповідав про його пригоди на річці. Але доля безжальний мисливець, який бє тоді, коли найменш цього чекаєш. Одного дня мама захворіла її сміх затих, руки почали тремтіти, і незабаром вона опинилася у холодній лікарняній палаті у Києві. Вона згасала, залишивши нас у морі болю. Тато потонув у горілці, топлячи душу у дешевому сивусі, а наш дім перетворився на руїну, завалену розбитим склом і німою розпаччю.
Шафа була порожня, німий свідок нашого падіння. Я тяглася до школи у Вишгороді, у брудному одязі, з урчачим від голоду животом. Вчителі лаяли за нездані домашні завдання, але як я могла вчитися, коли думала лише про те, як пережити день? Друзі відверталися, їхні шепотіння різали глибше за ніж, а сусіди спостерігали за нашим лихом з жалісливими поглядами. Зрештою, хтось не витримав вони викликали соцслужбу. Суворі працівники увірвалися в наш дім, готові вирвати мене з тремтячих рук батька. Він розплакався перед ними, благаючи про останній шанс. Вони дали йому лише один, крихкий місяць останню соломинку над прірвою.
Цей візит пробудив тата. Він пішов до магазину, приніс їжу, і ми разом вимили будинок, доки він не заблищав слабким відблиском минулої теплоти. Він поклявся кинути пити, і в його очах миготів відблиск того чоловіка, якого я колись знала. Я почала вірити в одужання. Одного бурхливого вечора, коли вітер бив у віконниці, тато пробубонів, що хоче познайомити мене з кимось. Моє серце завмерло невже він уже забув маму? Він запевнив, що вона ніколи не заміниться, але це був наш шанс врятуватися від безжальних очей соцслужби.
Так у моєму житті зявилася тітка Оля.
Ми поїхали до її невеличкого будиночка у Білій Церкві, старенької хатини біля Росі, оточеної кучерявими дубами. Оля була як вихор тепла, але з нестримною силою, її голос рятівний якір, погляд маяк. У неї був син, Денис, на два роки молодший за мене, худий хлопчисько зі сміхом, який прорізав холод. Ми знайшли спільну мову одразу бігали вуличками, гралися біля річки, доки не задихалися. По дорозі додому я сказала татові, що Оля як промінь сонця, і він мовчки кивнув. За кілька тижнів ми зібрали речі, здали наш старий дім на Дніпрі орендарям і переїхали до Білої Церкви остання спроба почати все з нуля.
Життя поступово налагоджувалося. Оля піклувалася про мене з такою любовю, що загоювала мої рани латала мої джинси, варила наваристі борщі, а ввечері ми сиділи разом, поки жарти Дениса не розганяли тишу. Він став моїм братом не через кров, а через спільний біль. Ми сварилися, мріяли, мирилися з такою відданістю, якій не потрібні слова. Але щастя непостійний гість, який доля любить зруйнувати. Одного морозного ранку тато не повернувся. Дзвінок розірвав тишу він загинув, розчавлений вантажівкою на обмерзлій дорозі. Біль пожирав мене, як дикий звір, забираючи подих. Соцслужба повернулася, холодна й невблаганна. Без законного опікуна вони вирвали мене з обіймів Олі й потягли до дитячого будинку у Житомирі.
Дитбудинок був вязницею безнадії сірі стіни, холодні ліжка, наповнені зітханнями загублених. Час повз, кожна хвилина удар батогом по душі. Я почувалася привидом, покинутим і невидимим, скатованим кошмарами вічного самітництва. Але Оля не здалася. Кожної неділі вона приходила, навантажена хлібом, шарфами, які сама звязала, і незламною волею забрати мене додому. Вона боролася, як левиця штурмувала кабінети, заповнювала папери, її сльози падали на документи, поки вона билася з бюрократичними ланцюгами. Місяці тяглися, і розпач гризла мене я боялася згнити у цій похмурій ямі. Але одного ранку завідувачка покликала мене: «Збирай речі. Твоя мати тут.»
Я вийшла, хитаючись, і побачила Олю та Дениса біля воріт їхні обличчя сяяли надією й
