Коли Ганна потягнула за мотузок, яким був обвязаний мішок, тканина повільно розвязалась, ледве шелестячи. На мить здалося, що зсередини вдихнувся запах пилу, старого полотна і чогось солодкого ніби згадка з дитинства, яку вже ніхто не памятає. Жінки несвідомо схилилися, ніби хотіли побачити, але водночас боялися.
Ганна мовчала. Одним рухом вона розкрила край мішка і вивернула його. На підлогу висипалися одяг маленький, барвистий, старанно пошитий, кожен неповторний. Сукні з клаптиків шовку й бавовни, штани з грубої вовни, блузки в нерегулярні смужки. Все це було зшите з того, що інші викидали бездумно.
Маруся затулила рота долонею. Люба зробила крок назад. У тиші чулося лише тикання годинника та ледь помітний шелест дощу за вікном.
Ганна підняла погляд.
Мабуть, ви дивуєтеся, навіщо я все це збирала, сказала вона спокійно. Бо ніщо в житті не повинно пропадати. Кожен клапоть має значення, якщо хтось візьметься його використати.
Вона нахилилася й підняла маленьку жовту сукню, пошиту з трьох різних тканин. Унизу, біля подолу, були вишиті дрібні квіточки білі й блакитні.
Цей одяг не для мене, додала вона тихо. Я шию його для дітей із дитячого будинку біля лісу. В них немає нічого свого. Я хотіла, щоб хоч на мить вони почувалися, як усі гарні, важливі, помічені.
У майстерні ніхто не промовив. Люба ковтнула слину.
Того дитячого будинку? Біля старої траси?
Ганна кивнула.
Так. Щомісяця я залишаю мішок біля воріт уночі. Не хочу, щоб вони знали, хто це приносить. Це неважливо. Важливо лише те, що вранці у них є в що вдягнутися.
Маруся витерла сльози рукою. Ніхто більше не сміявся. У кутку здіймалася пара з праски, наче тихий дим.
Ганна говорила далі, ніби шепотіла сама до себе:
Спочатку я просто хотіла щось створювати. Щось із нічого. Але коли побачила ці дітей, як вони стоять біля паркану й дивляться на перехожих, я зрозуміла важлива не тканина, а тепло рук, які її зшивають. З того дня я не викинула жодного клаптя.
Жінки підійшли ближче. Люба доторкнулася до маленької вовняної куртки з великими ґудзиками.
Тепла прошепотіла вона. Така маленька для трирічної, мабуть?
Для Іринки, вперше усміхнулася Ганна. У неї волосся, як пшениця. Коли вона сміється, здається, світ стає яскравішим.
Ніхто не запитав, звідки вона знає їхні імена.
З того дня у майстерні все змінилося. Маруся почала відкладати для Ганни шматочки тканин, Люба приносила стрічки й ґудзики. Навіть старий кравець із сусідньої кімнати приніс коробку кольорових ниток. «Для твоїх маленьких князів і князів
