Мрія на колесах: шлях крізь біль і свободу
Марія й Олексій, жителі невеличкого містечка на околиці Чернігова, нарешті здійснили свою давню мрію. Роками вони відкладали, відмовляли собі в дрібницях, продавали овочі з городу, бралися за додаткову роботу. Їх об’єднувала одна мета: придбати надійний автомобіль і вирушити у подорож, про яку мріяли з дня весілля.
І ось мрія збулася! В гаражі поряд зі старенькою «Таврією» з’явився блискучий чорний позашляховик. Олексій, сяючи від гордості, обходив навколо, акуратно торкаючись полірованого кузова, немов боячись розвіяти це диво. Марія сиділа на пасажирському сидінні, заплющивши очі, і уявляла далекі обрії, які вони з чоловіком так довго хотіли побачити.
Маршрут був продуманий до дрібниць ще роки тому. Олексій розрахував витрати палива, позначив заправки та кемпінги, розписав кожен день подорожі з урахуванням зупинок на відпочинок. Він узяв на себе всю технічну частину: дорогу, обслуговування авто, вибір шляху. Марія ж склала список кафе та ресторанів, де вони спробують місцеву кухню. Вона вивчила кожну пам’ятку по дорозі: де зробити фото, що подивитися, які музеї відвідати. Їхня підготовка була бездоганною, наче вони готуються до експедиції усього життя.
Про свою мрію вони не розповідали ні дочці, ні зятю. Це було їхнє особисте, щемливе бажання, їхній спільний секрет. Навіщо залучати дітей?
Літній сезон добігав кінця. Залишилося завершити останні справи на городі – і можна вирушати. Того дня вони закрили сезон: відключили воду, прибрали інструменти, склали банки з солінням, яблука та моркву у багажник старої «Таврії». Двадцять кілометрів до міста пролетіли непомітно. Олексій тихо насвистував улюблену мелодію, а Марія, посміхаючись, дивилася у вікно, передчутуючи їхню велику пригоду.
Раптом свист урвався. Олексій судорожно вхопив кермо, його обличчя зблідло, і він різко гальмував. Авто занесло, ремінь врізався у груди Марії. Олексій обм’як, впавши на кермо. Вона замерла, не маючи сили рухнутися, а потім, з криком, кинулася до нього. Він не дихав. Її пальці тремтіли, серце калатало, розум відмовлявся усвідомлювати, що сталося.
Марія викликала швидку, схопила пляшку води, змочила хустку, намагаючись привести чоловіка до тями. Але він не реагував. Лікарі, які приїхали за кілька хвилин, підтвердили найгірше: Олексій помер. Вони щось пояснювали, говорили про серце, але слова губилися у дзвінкій порожнечі. Прибула поліція, донька з зятем. Задавали питання, висловлювали співчуття. Донька ридала, а Марія сиділа на пасажирському сидінні, ніби скам’яніла, дивлячись, як вивозять тіло її Льоші.
Наступні дні пройшли, як у тумані. Марія рухалася механічно: йшла, куди вели, робила, що казали, кивала, коли треба. Вона не плакала – сльози наче висохли всередині. Її душа ніби померла разом із чоловіком, залишивши лише порожню оболонку, зачинену у чотирьох стінах квартири.
Так минуло дев’ять днів, сорок, три місяці. Донька Софія приходила, приносила продукти, намагалася розмовляти, але мати мовчала, відсторонена, наче привид.
Одного разу Софія несподівано запитала:
— Мам, а чий це автомобіль стоїть у нашому гаражі?
— Льоша куп… — почала Марія, але голос перервався.
У цю мить спогади нахлинули потоком: покупка машини, захват Олексія, його гучний сміх, їхні плани. Дихання перехопило, сльози обпекли очі. Вона розплакалася, вперше за місяці, не чуючи запитань доньки: «Тато купив? Коли? Чому не сказали? На які гроші?» Питання сипалися, але Марія не могла відповісти – вона плакала навзрид, усвідомлюючи, що більше ніколи не побачить його посмішки, ніколи не почує його голосу, не відчує тепла його рук.
Вона проплакала цілий день і майже всю ніч. Заснула під ранок, а прокинувшись, зрозуміла: треба жити далі. Без нього. Це буде важко, майже неможливо, але треба.
З приходом весни Марія зібралася на город. Можливо, за звичкою, а може, щоб зайняти себе, щоб не потонути у порожнечі. У рюкзаку Олексія – вона не торкалася його з того дня – вона знайшла знайому папку. Чорну, потерту, з їхньою мрією всередині.
Відкрила. Серце забилося так, наче хотіло вирватися з грудей, а потім стислось у комок. «Яка тепер мрія? Немає мрії!» – з болем подумала вона, захлопнувши папку. Хотіла сховати подалі, але замість цього поклала у сумку.
До городу дісталася електричкою. Зять обіцяв возити на їхньому позашляховику, але справи закрутили його, і Марія не ображалася. Розуміла: у молодих своє життя. А машина? Нехай буде у них. Їй вона тепер непотрібна.
Ввечері, сидячи в тиші дачного будиночка, вона згадала про папку. Дістала, відкВона відкрила її знову, і цього разу на її губах проступила слабка, але справжня посмішка.
