Ярослав Гнатюк обожав свій балкон. Особливо у п’ятничні ранки, коли місто під ним ще досиджувало останні робочі години, а він, вільний та успішний керівник банківського відділу, вже передчував вихідні. Повітря пахло озоном після нічного дощу та пилком цвітучих каштанів. Ярослав ковтнув охололу каву й глянув на акуратно складене в кутку рибальське спорядження. Новий спінінг, блискуча катушка, ящик з воблерами всіх мастей — його особиста гордість.
У кишені задзвенів телефон. Мама.
— Так, мамо, привіт, — відповів він, посміхаючись.
— Ярославу, ти сьогодні заїдеш? Я пиріжків із вишнями напекла, твоїх улюблених.
— Заїду, звісно. Лише ненадовго, ми з хлопцями на дачу, на озеро.
— Знову на своє рибальство? — у голосі Ганни Іванівни лунала знайома суміш тепла й легкого докору. — Хоча б дівчину з собою взяв, познайомив. Тридцять два роки, сину.
— Мамо, ми ж сто разів говорили. Як тільки знайду, так одразу. Усе, цілую, скоро буду.
Він поклав трубку й зітхнув. Це «рибальство» було їхньою з друзями священною традицією. Дача Олеся біля озера, шашлики, лазня й довгі розмови біля багаття. Олесь та Богдан, його найкращі друзі зі студентських часів, давно й міцно були одружені. У Олеся росла донька, Богдан чекав первістка. І кожного разу їхні «сімейні» чоловічі вихідні починалися з одного й того ж.
— Ну що, останній холостяк фортеці, готовий до капітуляції? — підморгнув Богдан, коли вони завантажували сумки в багажник Ярославового позашляховика.
— Відбивається наш сокіл від весільних пут як може, — реготав Олесь, ляскаючи його по плечу. — Усіх наречених розігнав.
Ярослав лише усміхнувся. Він не відбивався. Він чекав.
— Я одружуся, хлопці, лише за великої любові, — сказав він серйозно, коли вони вже виїжджали з міста. — Отак, щоб раз — і зрозумів: це вона. Щоб бути з нею єдиним цілим, дихати в унісон.
— Ох, Яре, ну ти казкар, — протягнув Богдан із заднього сидіння. — Такого не буває. Це все у дівочих книжках. Фей не існує.
— А я вірю, що існують, — вперто відповів Ярослав, дивлячись на дорогу, що тікала в далечінь.
На дачі, після лазні та першої порції шашликів, суперечка розгорілася з новою силою. Місцеві дівчата із села, що проходили повз їхню ділянку, кокетливо поглядали на трьох симпатичних міських чоловіків.
— А давай перевіримо твою теорію про «єдину» на практиці? — лукаво запропонував Олесь. — Граємо в «гляделки». Хто перший моргне чи відвернеться від милозвучної красуні — той програв.
— І що з програшного? — Ярослав азартно прийняв виклик.
— А програшний, — Богдан потер руки, — їде на трасу й пропонує руку й серце першій стрічній торговці. Прямо там.
Ярослав був упевнений у собі. Але чи пиво вдарило в голову, чи сонце припекло — він програв. Коли повз пройшла струнка брюнетка, він, зловивши її погляд, мимоволі посміхнувся й одвів очі. Друзі реготали від захвату.
Робити було нічого. Слово є слово. За півгодини вони вже їхали трасою. Серце Ярослава калатало від сорому та дурного азарту. За кілька кілометрів від дачного села вони побачили самотню постать біля столика з пучками зелені й банками ягід. Невисока жінка у простій ситцевій сукні й хустинці, так низько зав’язаній, що обличчя майже не було видно.
— Ну, жених, твій вихід! — підштовхнули його друзі.
Ярослав вийшов із машини й підійшов. Жінка підвела на нього очі — перелякані, але ясні, неймовірно блакитного кольору. Він помітив, що її руки, якими вона перебирала ягоди, були в страшних рубцях від опіків. Коли він привітався, вона не відповіла, лише дістала з кишені фартуха маленький блокнот і олівець, простягнувши йому.
«Що бажаєте?» — було виведено на аркуші акуратним почерком.
Ярослав збентежився. Весь його підготовлений жартівливий монолог вилетів із голови. Він дивився на цю тендітну, мовчазну постать і відчував себе останнім негідником.
— Вибачте за ідіотське питання, — почав він, намагаючись говорити якнайм’якше. — Ми з друзями побилися об заклад… Коротше, я програв. І тепер я маю… маю зробити вам пропозицію.
Він очікував чого завгодно: гніву, сліз, зневаги. Але жінка лише на мить завтрала, а потім повільно кивнула. Ярослав не вірив своїм очам. Вона взяла блокнот і написала: «Я згодна». А потім вирвала аркуш і простягнула йому. На ньому була адреса.
Наступного дня, мучимий совістю, Ярослав поїхав за вказаною адресою. Він знайшов її на околиці села — акуратний, доглянутий будиночок із геранню на підвіконнях і пишними кущами півоній уздовж паркану. На лавці біля калітки сиділа літня жінка з суворим, але розумним обличчГанна Сергіївна подивилася на нього проникливим поглядом, потім тихо посміхнула й сказала: «Бери її, хлопче, бо вже давно пора».
