Кохання з гіркотою полину

Кохання з гіркотою полину
Їхнє кохання не пахло трояндами чи медом, а було сповнене сухої пилюки шляхів і ароматом розчавленого стебла полину. В селі Селянському казали: якщо зійдуться то світ перевернеться, якщо розійдуться ліс спалахне й згорить.
Лада була травницею у третьому поколінні. Вона знала голос кожної трави й лікувала рани, які не давалися нікому іншому. Її долоні завжди зігрівали й пахли материнкою.
Ярема прийшов здалеку. Чарівник, чия сила виростає не з ніжного шелесту землі, а з різких наказів стихіям. Його магія була гостра, мов ніж, й холодна, як криниця взимку.
Зустрілися вони у вечірній туман, коли обоє шукали одне й те ж: відьмин корінь, що квітне раз на десятиріччя.
Не чіпай! голос Лади розрізав тишу. Ця рослина не для твоїх жадібних пальців, чаклуню. Земля її дала для зцілення, а не для твоїх примар.
Зцілення це лише відстрочка, травнице, усміхнувся Ярема, не обертаючись. Я прагну побачити сутність речей.
Вони не стали ворогами, але й друзями бути не могли. Їх тягнуло одне до одного всупереч розуму. Це було кохання-протистояння, вічний вибір: творити чи володарювати.
Лада приносила йому дикий мед та настої від безсоння, коли магія починала спалювати Ярему зсередини.
Ярема залишав біля її порогу рідкісні камінці, у яких горіло полонене світло зірок, аби їй було не темно у зимові довгі ночі.
Але гіркота полину завжди залишалась поруч. Лада бачила, як Ярема бере силу з порожнечі, і це її лякало. Ярема сердився на її м’якість, вважаючи, що вона марнує свій дар для невдячних селян.
Одного разу у селі розпочалась епідемія. Вона не відрізняла добрих чи злих.
Лада віддавала останню силу, забираючи гарячку у власні жили, а Ярема Ярема вперше злякався. Не за світ, а за неї.
Щоб врятувати Ладу, він зробив те, чого боявся найбільше віддав свою силу землі, аби вона напоїла виснажену травницю.
Коли Лада відкрила очі, Ярема стояв біля вікна. У його волоссі з’явилась перша сивина, а в руках більше не жевріла магія.
Навіщо? прошепотіла вона.
Полин гіркий, Ладо, відказав він, дивлячись у дали. Та без цієї гіркоти будь-яка солодкість лише пил. Я обрав тебе, а не вічність.
Вони залишилися удвох на краю лісу. Лада так само лікувала, Ярема почав слухати шепіт трав, який раніше заглушав голосом сили. Їхнє кохання залишалось складним, терпким, як запах полину надвечір. Але жоден з них не проміняв би цю гіркоту навіть на найсолодший мед світу.
Вони оселилися у старій хатині на самому краю «Гнилих яруг» місця, куди не наважувались ні лісоруби, ні сільські пліткарі.
Ярема, втративши здатність керувати блискавками, знайшов у собі дар відчувати метал. Він став ковалем. Але не звичайним він гартував ножі, що не тупилися, і підкови, що приносили щастя. У кожному ударі молота звучало відлуння його бувшої сили, змінене на роздуми і творення. І це стало його шляхом.
Лада посадила сад: поруч росли отруйний аконіт та цілющий шавлія. Вона більше не боялася темряви Яреми, бо знала найродючіший ґрунт чорний.
Їхнє кохання не стало «солодким», а було життям двох міцних характерів, що вчилися притиратись, як дві гранітні жорна.
Інколи Ярема намагався «зламати» ситуацію волею. Коли засуха загрожувала саду, він годинами сидів на порозі, стискаючи кулаки, намагаючись вигнати з порожнечі бодай краплю дощу.
Зупинись, тихо казала Лада, кладучи руку на його плече. Земля не рабиня. Попроси її, не наказуй.
Я не вмію просити, бурмотів він.
Та до вечора вони разом носили воду з далекого джерела, і в цьому було більше магії, ніж у всіх заклинаннях.
До їхньої хатини приходили «тіні». То брали ученики Яреми, що хотіли повернути його до кола чаклунів, то хворі, яких Лада сама лікувати не могла.
Одного разу прийшов старий ворог Яреми чарівник в чорному полотняному одязі.
Він прийшов не для помсти, а щоб забрати те, що Ярема «боргував» магії. Він вимагав голос Лади в обмін на повернення сили Яремі.
Ярема подивився на свої мозолисті долоні коваля, потім на Ладу, яка саме готувала полиновий відвар. Вона не просила захисту лише дивилась на нього з безмежною довірою.
Сила, куплена тишею дорогої людини, це не сила, а рабство, відповів Ярема.
Він не застосував магію. Взяв свій тяжкий кузнечний молот і ступив за двері. Говорять, тієї ночі ліс зрушив не від заклять, а від простого, людського гніву чоловіка, що боронить дім. Тінь відступила.
Вони постаріли красиво. Волосся Лади стало білим, як цвіт черемхи, а борода Яреми сивою, як холодний попіл.
Кажуть, коли прийшла їхня година, вони не померли поодинці вони просто пішли в глиб лісу у пору цвітіння полину. На тому місці тепер стоять два дерева: міцний дуб, чиї корені йдуть у самісінькі рудні жили, та гнучка верба, що обвиває його стовбур.
І якщо подорожній зірве з тієї верби листок, він відчує на губах ту саму гіркоту гіркоту справжньої, невигаданої любові, що сильніша за будь-яку магію.
Бо справжнє кохання, як і земля, росте саме в тойній гіркоті, де терпіння і жертовність народжують те, що не замінити ні багатством, ні силою.