Автобус зупинився на перехресті в центрі українського містечка, коли Марко побачив її губи. Дівчина змахнула з рукава пухнастик кульбаби. Цей легкий рух губ, наче поцілунок вітру, вразив його, як промінь сонця в темній кімнаті:
— Ти будеш моєю дружиною, — випалив він незнайомці, не розуміючи, чому в її карих очах раптом відбилося все його життя.
Вона повільно обернулася, її погляд був не переляканим, а холодним, немов вона оцінювала не людину, а потрісканий полотно:
— Ви божевільний.
— Я буду найкращим чоловіком. Погоджуйся.
Вона засміялася, показавши трохи нерівні зуби:
— З якого дива? Я вас не знаю.
— Тоді давай познайомимося. Побачимось ще раз, — він театрально вклонився, не даючи їй заперечити. — Марко, інженер з великими планами. Приємно познайомитись.
— Соломія, — відповіла вона, наче уві сні. — Художниця. Може, відома, а може, і ні.
— Ідеальна пара: технар і мрійниця, — усміхнувся він. — Будемо доповнювати одне одного.
— Ні, дякую, — різко відповіла вона. — Я й так ціла.
— Ось за це я тебе і закохався, — Марко відчув, як серце забилося частіше. — Чекаю на тебе завтра о восьмій біля фонтану в парку. Обіцяю вечір, якого ти не забудеш.
Соломії він не сподобався. Іти не збиралася. Але зранку, хвалячись подрузі, розповіла, як незнайомець запросив її заміж, обіцяючи вічне кохання.
— І ти відмовила? — здивувалася подруга. — Та ти що! Треба користуватися, коли хтось закохується з першого погляду. Може, він заможний! Погуляла б за його кошти.
— Він чекає мене сьогодні, — знизала плечима Соломія. — Хочеш, підем разом? Перевіримо, наскільки він щедрий. Самотужки не витримаю — нудний він.
— Звісно, ідемо!
Одного вечора справа не обмежилася. Марко прилип до них, як тінь. Не шкодував ні грошей, ні часу на двох студенток художнього училища. Знав, чого хочуть молоді дівчата: квитки в кіно, затишні кав’ярні, дорогі фарби, якісні пензлі. Він, інженер із десятирічним стажем, працював у фірмі, пов’язаній з новими технологіями, і міг собі це дозволити.
Соломія не приховувала байдужості. Відверто казала, що зустрічається з ним від нудьги, поки не знайде справжнє кохання. В когось іншого. Коротше, робила йому послугу.
Марко дивився на неї, як на капризну дитину, і після кожної зустрічі повторював:
— Ти будеш моєю дружиною.
Вона сміялася у відповідь. Хто захоче дружину, яка дивиться на інших? Але Марко не відступав. Він не залицявся — він взяв її в облогу.
Зустрічав після занять, водив на виставки, дарував прикраси, запам’ятовував її звички. Вираховував її залицяльників і «усував» їх (одного «випадково» побили у заулку). Дзвонив її матері: «Ваша донька варта кращого, ніж ці хлопчиська».
Соломія злилася, кричала, що вона не його власність і що на дворі ХХІ століття. На зло зустрічалася з однолітками. Один хлопець із її курсу подобався, але був бідний. Студент-філолог із заможної родини дивився на неї зверхньо. Музикант із сусіднього будинку любив палко, але через тиждень вже бігав за іншою.
Після кожного розчарування Марко з’являвся, як привид:
— Я ж казав, вони не для тебе.
Мати швидко перейшла на його бік. Коли Соломія бунтувала і рвала контакти, зітхала: «Даремно ти спиняєшся. Шлюб — не про пристрасть. Він тебе любить, а з таким чоловіком не пропадеш».
— Сьогодні джаз, — простягав він квитки в клуб, коли вона збиралася на побачення з черговим шанувальником.
— Він тебе не вартий, — казав він через тиждень, коли той хлопець зник із її життя.
Соломія не питала, як він це організував. У глибині душі її торкала його одержимість — наче у старому романі, де героїня варта того, щоб за неї боротися.
— Виходи за мене, — сказав він у сотний раз, простягаючи гілку квітучої калини, її улюбленої. — Мені дали ділянку, збудуємо будинок, у тебе буде майстерня.
— Я не кохаю тебе, — видихнула вона. — Не можу. Пробач.
— Ти ще не спробувала. Я стану таким, щоб ти закохалася.
Вона раптом відчула втому — не від нього, а від себе. Від пошуків того, кого, як почала підозрювати до двадцяти шести років, просто не існує. Всі «кандидати» розсипалися, як пісок. Може, мати права, і час здатися?
— Гаразд, — сказала вона. Його обличчя спалахнуло радістю, немов він побачив світло в кінці тунелю.
Він був ідеальним чоловіком. Дарував квіти, ніколи не докоряв, будував полиці, ремонтував будинок за її ескізами, носив її на руках перед гостями. Але спальня стала обов’язком («Іди до мене, кохана, я сумував»). Дітей не виходило.
Соломія не жила. Вона терпіла його любов. Не могла зВона зрозуміла, що інколи відпустити — це теж акт любові.
