Кохання не показуха
Ганнуся виходить із хати, несе повне відро корму для свиней, зла, пройшла повз чоловіка Тараса, який третій день підряд вовтузиться біля криниці. Взявся, бач, оздоблення робити гарно хоче, наче діла іншого немає! Дружина господарює, худобу годує, а він стоїть із різцем, весь у тирсі, усміхається, дивиться на неї. Якого то мені доля прислала чоловіка? Ані словечка ніжного, ані голосу не підніме, мовчки своє робить, іноді підходить, в очі зазирне, рукою по товстій русій косі проведе ось і вся ласка. А так вже й хочеться, щоб і «зоре моя» і «лебідонька» казав
Задумалась Ганнуся про свою жіночу долю, як мало не спіткнулася через старого Барсика. Миттю підбіг Тарас, підхопив дружину, а на пса суворо глянув:
Чого ж ти під ноги лізеш, геть господиню покалічиш!
Барсик винувато опустив очі та поплентався у будку. Ганнуся й вкотре здивувалась, як звірі розуміють її Тараса. Запитала якось про це, а він просто відповів:
Люблю я їх, вони тією ж любовю відповідають.
Ганнуся і сама мріяла про таку любов, щоб на руках носив, у вушко шепотів, квітки щорано на подушку клав Але не був щедрим Тарас на слова, і вже навіть почала сумніватись чи кохає він її бодай трохи?
Дай Боже здоровя, сусідоньки! визирнув через тин Микола. Тарасе, ти все дурниці майструєш? Кому твоя різьба здалася?
Хочу, щоб діти мої добрими людьми виростали, красу розуміли, спокійно відповів Тарас.
А діток ще ж завести треба! засміявся сусід і підморгнув Ганнусі.
Тарас сумно зиркнув на дружину, а Ганнуся, почервонівши, майнула до хати. Не квапилась вона заводити дітей молода ще, красива, своє життя хоче пожити, тим паче й чоловік ні холодно ні гаряче А Микола ж який гарний! Високий, плечистий, Тарас, звісно, непоганий, але той справжній красень! Коли зустріне біля двору, ніжно, немов дощ шепоче: «Ганнусю, зіронько моя» На душі тремтить, ноги підкошуються, але тікає від нього Ганнуся, не піддається спокусі. Вінчалася присягла бути вірною, а батьки її гідного життя навчали, разом вік прожили.
Та чому ж так хочеться у вікно визирнути й погляд із сусідом зустріти?
Наступного ранку Ганнуся виганяла корову пастись, з Миколою біля хвіртки зіткнулася:
Ганнусю, ясна голубко, чого ти мене уникаєш? Чи боїшся? Не намилуюся тобою, голова зразу обертом, як тебе бачу.
Приходь до мене на світанку. Як твій чоловік рибалити піде, прибігай. Я тобі таку ласку дам, що сама найщасливішою будеш!
Ганнуся зашарілася, щоки налилися жаром, серце вистрибувало, але нічого не відповіла, швиденько пройшла повз.
Я чекатиму, кинув їй услід.
Цілий день Ганнуся думала про нього. Хотілося їй любові й ласки, Микола такий вже гарний, дивився палко, але зважитись не могла ніяк. Проте до світанку ще час є, раптом
Ввечері Тарас баню затопив та й сусіда звабив попаритись. А той радий свою гріти не треба, дрова заощадить. Ось і хляскають себе віниками, смачно попихкують, напарились, у передбанник вийшли відпочити. А Ганнуся вже їм поставила графинчик самогонки, закуску приготувала, згадала ще й огірочки малосольні з льоху. Спустилась у льох, огірків принесла, хоче донести на стіл, та почула розмову крізь прочинені двері і затаїлася.
Чого ти такий нерішучий, Тарасе, шепоче Микола. Ходімо, не пожалкуєш! Там такі вдовиці ласки досхочу, й очі радують, не те що твоя Ганнуся, сіра мишка!
Ні, друже, тихо та впевнено відповів Тарас, не треба мені ні вдовиць, ні красунь, думати не хочу про таке. Моя дружина не сіра миша, вона найкраща серед усіх жінок на світі. Не знайти такого квітки, немає ягідки красивішої. Як дивлюсь на неї сонця не бачу, тільки її очі, її стан тонесенький. Любов моя така велика, як ріка навесні, та біда не вмію про це словами їй казати, не виходить показати, як сильно її кохаю. Знаю, що кривджу цим, і боюся втратити її. Без неї життя немає, повітря вдихнути не зможу.
Ганнуся стояла ніби вкопана, серце шалено калатало, сльоза скотилась по щоці. Потім підняла голови гордо, увійшла у передбанник і твердо сказала:
Іди, Миколо, вдовичок розважай, а нам із чоловіком справ важливіших повно. У нас ще нікому на красу, Тарасом вирізьблену, дивитись. Прости, чоловіче мій любий, за дурні думки й за сліпоту щастя тримала в руках, а не помічала. Ходімо, досить марнувати час
Вранці, на зорі, не пішов Тарас на рибалкуТарас підвівся назустріч і, не зронивши ні слова, міцно обійняв Ганнусю. Барсик вигулькнув з-під лавки, радісно замахав хвостом, а Микола, почервонівши й трохи знічений, посумував біля порога та й вийшов, грюкнувши хвірткою.
У тій простій селянській бані, в теплій парі, серед запаху свіжого сіна й домашніх огірків, Ганнуся раптом відчула таку ніжність, якої ще не знала скромну, безмовну, тиху, але справжню, сильну, мов коріння старого дуба, у якому тримається їхній дім.
Віднині не стала Ганнуся чекати солодких слів їй вистачало теплого плеча поруч, лагідних очей чоловіка, що навчив різьбити красу для дітей, яких вони ще принесуть у світ.
А надвечір, коли знову потяглися до криниці рожева заграва та легкий вітерець, вона піднесла до уст Тараса власноруч спечену паляницю, зазирнула йому у вічі:
Мені пощастило з чоловіком, знаєш?
Той тихо посміхнувся й провів рукою по її косі.
Так приходить щастя: не прокричить, не вихвалиться тихо, вірно бере за руку, щоб іти разом день за днем, не для показухи, а для любові.
