«Ти кого в дім завів, сину…»
Ганна Олексіївна цілий день копошилась у кухні. Приготувала улюблені страви, налисники з вишнями, запекла курку з хрусткою шкіркою. Сучасний день був особливий — її син Михайло мав уперше привести свою наречену.
Дім сяяв чистістю, скатертина лежала рівно, а пиріг на підвіконні вже охолонув. Ганна раз-по-раз поправляла волосся, дивилась у дзеркало й хвилювалась — так хотілося сподобатися майбутній невістці.
Раптом лускнув замок. Ганна випрямилась: «Вони прийшли!» — подумала вона й вже збиралась вийти до сіней, коли почула приглушені голоси.
— Михайле, ти що, серйозно? Це твій дім?.. Та тут як у музеї, — зневажливо скривилася Оксана.
— Тихше, Оксанко… Мама почує. Нащо ти так…
— Хай чує! Може, задумається, що цей старий посуд давно треба викинути! — зі злостю штовхнула стару шафку в коридорі.
— Що ви собі дозволяєте?! — Ганна вийшла з кімнати, обличчя поблідло, очі палали. — Ви в моєму домі, а не на базарі.
Зависла важка мовчанка.
Оксана навіть не вибачилась. За вечерею кривилася, їжі майже не торкалась, весь час натякала, що тут «як у радянські часи», і що вони тут жити не будуть, поки не зроблять ремонт.
Ганні зробилось погано. Вона мовчки підвелась, вийшла на балкон, притиснула долоню до грудей. За тридцять років вона вперше пошкодувала, що виростила сина сама. Чоловік пішов, коли Михайликові не було й року. Вона тягла все сама — роботу, виховання, дім.
А тепер цей дім став каменем спотикання для чужої жінки.
Коли Оксана оголосила, що вагітна, Ганна промовчала. Вже розуміла: цей союз не принесе добра. Занадто різні цінності. Та заради дитини, заради сина… Вона запропонувала: «Живіть тут. Хата велика. Кімнату переробите під себе».
— Однієї кімнати замало! — огризнулась Оксана. — Ми хочемо продати цей старий хлам і купити дві нові квартири.
— Я не дозволю розпродати те, що мої батьки будували все життя! — Ганна не витримала.
Наступного дня Михайло прийшов з паперами. Просив виділити його частку. Ганна, не дивлячись, підписала.
— Продавай. Роби, як вважаєш за потрібне. Тільки знай: з цим домом ти губиш не стіни, а частину своєї родини.
За тиждень Ганни не стало. Тихо, вночі, у сні. Михайло знайшов її фотографії на підвіконні. На одній — вона тримає його, немовлятко, біля бабусиного фортепіано.
Він стояв у порожній кімнаті, де тепер лунало лише ехо.
А меблі… Меблі Оксана встигла вже продати.
Через три роки Михайло жив у «своїй» однокімнатній. Сам. Оксана з дитиною — окремо. А відреставрований старий стіл із зеленим сукном стояв у куті. Поруч — фото матері. І що-вечора він духом просив у неї пробачення…
