Ґудзик? А я її Ялинкою назвав. Гасала тут зранку сьогодні. Зразу видно загубилася. Потім біля моїх ніг пригрілася. Ну, я її в машину посадив, щоб не замерзла бідолашка, усміхнувся чоловік
Соломіє, ну як можна бути такою невдачею? Скільки раз тобі казала: не твій це Павло! докоряла доньці мати.
Жінка стояла з опущеною головою. Хоча вже минуло тридцять сім, почувалася вона школяркою, що повернулася додому зі «двійкою».
Та особливо гірко й боляче було Соломії за себе, своє невдале подружжя й маленьку доньку Євгенію. Бо ж напередодні найчарівнішого свята року вони залишилися без чоловіка й батька.
Йду від тебе, недбало кинув Павло того вечора. Соломія й не зразу збагнула про що мова.
Куди йдеш? машинально запитала вона й поставила на стіл перед чоловіком тарілку запашного борщу.
Ну і наївна ж ти, Соломійко… Справжніх речей не розумієш! Як я з тобою стільки й жив? театрально зітхнув Павло.
Соломія не встигла нічого перепитати, як чоловік уже сам узявся все пояснювати:
Не можу я так більше! І ще й твоя псина ця, Ґудзик, вічно скавучить. Донька постійно хворіє. Якої романтики тут чекати, Соломіє? Подивись на себе: на кого ти стала схожа? завершив Павло гнівно.
Соломія спробувала побачити жалібне відображення у засклених дверцятах буфету, та марно. Сльози самі лились, і вона так і застигла серед кухні сама.
Павло терпіти не міг жіночих сліз. Він сумно поглянув на борщ, встав з-за столу й пішов збирати речі
Собачка Ґудзик, відчувши лихо, крутилася біля ніг господині, скавучала й тихенько втішала.
Нарешті відпочину без цього скавучання, кинув Павло, з’явившись у дверях із сумкою.
Павлику, а ж як же Євгенія? шепнула Соломія, уявивши, як засмутиться їхня пятирічна донька, що спокійно спала у своїй кімнатці.
Ну, щось вигадай! Ти ж мати, зрештою, буркнув Павло та пішов, залишивши під дверима скавучання Ґудзика
Соломія всю ніч просиділа на кухні, обіймаючи Ґудзика. Та лизала сльози на господиніних щоках, ніби розуміючи все горе.
Декілька днів Соломія не сміла сказати нічого матері. Та час від часу телефонувала й наполегливо питала, як справи. Соломія поспіхом відповідала, що все гаразд, і вимикала телефон.
А з роботою як? Щось знайшла пристойне? Бо якщо той Павло-непутящий тебе кине, й жити не буде на що, дорікала ненька, завітавши до доньки.
Тут Соломія не витримала й розридалася. Розповіла все: що роботодавці не квапляться на співбесіду кликати, а чоловік ще днів зо три як пішов.
Стара заахала:
Ну, зразу ж було видно, до чого це йде. Пять років жили, дитину народили, а він і досі не одружився як слід, обурювалась мати.
Звісно, жаль їй було Соломію й онуку.
І що далі робити? нарешті запитала вона.
Соломія знизала плечима:
Придумаю щось. Піду нянею в садок до Євгенії, ледве чутно вимовила.
Довго ж ви не протягнете на таку зарплату Ще й собаку годувати, підсумувала жінка, яка тварин не надто шанувала, а малого пухнастого Ґудзика, якого Соломія підібрала на вулиці і зовсім не злюбила.
Вона ще щось хотіла сказати, але замовкла, помітивши сльози доньки.
Ну, досить. Не плач, я допоможу. Потрібно буде з Євгенією посиджу, заспокоїла мати…
Минув ще тиждень.
Соломія Олександрівна за цей час влаштувалася на роботу і тепер щоранку водила Євгенію до садочка. Дівчинка тішилася.
Мамо, а може, ще й Ґудзика в садочок до нас на роботу помічницею візьмемо? Бо бабуся все бурчить, що втомилась із нею гуляти.
Вона могла б допомагати тобі миття посуду, а ще охоронятиме нас на тихій годині, сміялась Євгенія.
Соломія сміялась разом із донькою, та її очі знову ставали задумливими, коли чула одне й те ж питання Євгенії:
Мамо, а тато скоро повернеться? Встигне до Святого Вечора?
Правду вона так і не наважилася сказати. Вигадавши казку про термінове відрядження. Телефонувала Павлу, просила зустрітися, але той лиш відмахувався:
Соломіє, не заважай мені влаштовувати власне життя. Скажи Євгенії, що я секретний агент і поїхав у відрядження, повернусь нескоро, зітхав у слухавку і цікавився, чи не бачила вона його краватки.
Де воно могло подітися? Мені ж на свято нема в чому зустрічати бідкався він, вішав.
Соломія довго сиділа замислена. Не знала, як зустріне свято сама. Як усе пояснити донечці?
Сталося це несподівано. Бабуся повела Євгенію до поліклініки. Дівчинка підхопила застуду, але вже йшла на краще. Вони щось обговорювали, як з-за рогу просто на них вискочив Павло.
Тату, татку! Ти повернувся? радісно вигукнула Євгенія й кинулась в обійми.
Чоловік розгубився. Спробував усміхнутись і тихо пояснив: так вийшло, але з мамою вони більше не житимуть разом. Потім поспішив у справи.
Думаю, ще загляну якось, якщо вийде, мовив на прощання.
Євгенія стояла кам’яна, ледь чутно повторювала:
Не треба більше до нас заходити.
Ввечері температура знову піднялась. За два дні до них прийшла лікарка.
Євгенія мовчала, ні з ким говорити не хотіла й не поспішала одужувати.
Можливо, це стрес, розвела руками лікарка, вислухавши історію.
Соломія винуватила себе:
Мала б одразу пояснити доньці… Вона розумна, все б збагнула, казала матері, а та лише зітхала…
За два дні сталося ще одне горе. Бабуся повела Ґудзика гуляти, поспішала, відпустила з повідця. Собачка раптом показала норов.
Коли старенька звично буркнула на неї, Ґудзик розвернулася й щодуху побігла геть.
От як! Не послухалась! Ну, нічого змерзнеш, швидко назад прибіжиш, кинула бабуся, рушила до під’їзду.
Поспішала до онуки дати ліки.
Та дівчинка, дізнавшись, що Ґудзик зникла, зовсім відмовилась пити й їсти. Марно Соломія обіцяла знайти другу за будь-яку ціну. Євгенія була незламна:
Ось знайдеться Ґудзик тоді зїм, сказала, повернулась до стіни.
Це все твоє виховання, Соломіє. Розбалувала, хлопячка зовсім розійшлася! Я ж казала почала мати.
Ліпше б ти за Ґудзиком подивилася, мамо, ніж повчати, раптом обурилась зазвичай тиха жінка.
Ну, знаєш… Стараюсь же! образилась мати й пішла з дому…
Соломія знову залишилась сама. Того вечора довго ходила навколо будинку.
Євгенія нарешті заснула у своїй ліжечку. А мама не втрачала надії авжеж, Ґудзик знайде дорогу назад. Але все марно. Змерзла, повернулась до квартири й приспана тривожними думками…
Євгенія прокинулась рано:
Мамо, мені снилась ялинка! Ми її прикрашали й знайшли Ґудзика! просвітліло сказала дівчинка.
Соломія сумно всміхнулася. На столі стояла маленька штучна ялинка. Наближався Новий рік, вони, як могли, до нього готувалися.
Та Євгенія розкисла й твердила, що ялинка має бути справжня, велика.
Тоді і Ґудзик знайдеться. Як уві сні! плакала.
Соломія зітхнула. Живу ялинку вона собі дозволити не могла. Подзвонила до матері, та відмовилася приходити:
Та тобі собака дорожча за матір! Подумай, ображено сказала та.
Соломія зрозуміла на маму не розраховувати. Добре хоч вихідні попереду.
Євгенія почувалася зле, не хотіла вставати. Коли все вже було готово до свята, дівчинка заплакала:
Ялинки нема, мамо. І Ґудзик не повернеться, як і тато…
Соломія гладила доньку й намагалась триматись. Потім попросила сусідку-стареньку наглянути за Євгенією й кинулась на вулицю…
Морозний вітер вдарив обличчя, сніжинки закружляли. Навколо метушились люди, сміялися, але Соломія нікого не помічала. Вона вперто шукала Ґудзика.
Де ж ти, дитино? шепотіла, ідучи раз по раз вулицею.
Раптом вона помітила ялинковий базарчик. Серйозний чоловік у кожусі переминався біля двох останніх пишних красунь. Соломія Олександрівна зупинилась.
Ялинку не хочете? Останні дві лишилися. Можу за пів ціни віддати, підморгнув продавець.
«Напевно, його вдома вже чекають… Жінка накрила на стіл, діти визирають у вікно» промайнуло в голові Соломії.
До чоловіка підбігла молода пара й придбала одну ялинку.
Ну, що скажете? Братимете? Остання, я допоможу донести, запропонував продавець.
Соломія з відчаєм зиркнула йому в очі. У неї не було грошей. Та й ті, що лишилися вдома, не дотягли б до вартості навіть найдешевшої ялинки.
Відчула сором. Тут вона помітила гілки, що валялися в кузові вантажівки.
А можна гілля узяти, якщо вам не треба? несміливо запитала вона.
Чоловік перевів погляд із жінки на гілля, зітхнув:
Забирайте, звісно. Зараз дам, відповів і витяг охапку гілок.
Соломія подякувала й почала виправдовуватись:
Розумієте, донька захворіла… от і лежить, про ялинку мріє, собачка загубилася все якось не по-святковому…
Чоловік уважно слухав. Його недавно залишила дружина, він теж не міг забути зради й тяжко було прийняти, що цього року його ніхто не чекає.
Раптом до них підійшов ще один чоловік:
Скільки за ялинку хочеш? роздивляючись останню.
Вже продано. До сусіда підійдіть, у нього ще щось мало би лишитись, кивнув продавець.
Соломія здивовано на нього глянула.
Підемо, я допоможу вам ялинку додому донести, несподівано усміхнувся.
І вона раптом зрозуміла зовсім він не суворий.
Але ж у мене грошей нема… збентежилась вона.
Я памятаю, тихо кивнув чоловік.
А далі сталося справжнє диво. Так буває тільки у переддень найчарівнішого свята.
Він відчинив вантажівку і Соломія побачила на сидінні дрімаючого Ґудзика. Собачка, загорнута у вовняний светрик, не зразу зрозуміла, що відбувається.
Звідки у вас Ґудзик? ледь стримуючи сльози, вигукнула Соломія.
Ґудзик? А я її Ялинкою назвав. Бігала тут сьогодні зранку, видно загубилася
А потім прилаштувалася біля моїх ніг. Ну, я її в машину й посадив, щоб не змарніла посміхнувся чоловік.
Звали його Петро. Він любив тварин і миттю знаходив спільну мову з дітьми.
З того часу в домі Соломії поселилося тепло й затишок. Може, то свято подарувало їм доленосну зустріч, а може так було ще здавна задумано долею
Хто знає? Одне лише відомо: нова родина стала щасливою. А Ґудзика й нині часом кличуть Ялинкою…Петро допоміг донести святкове гілля, а Ґудзик, радісно крутячись, бігла попереду, ніби показуючи дорогу додому. Двері відчинилися і у квартирі запахло лісом та надією, а Євгенія скочила з ліжка, не вірячи своїм очам: у її руках опинилася маленька шерстяна грудочка, яка весело лизнула її в щічку.
Це диво! вигукнула дівчинка, притискуючи Ґудзика до грудей.
Соломія дивилася на цю сцену, відчуваючи, як розтанули залишки старого болю. Вона озирнулася: Петро мовчки допомагав розкладати гілки у вази, а навколо танцювало сонячне світло, що пробивалося крізь зимові вікна.
Мамо, а тепер у нас є справжня ялинка і Ґудзик повернувся! щасливо кричала Євгенія.
А ще у нас буде новий друг, прошепотіла Соломія і міцно взяла Петра за руку.
Того вечора вони разом прикрашали ялинові гілочки: розвішували саморобні іграшки, блискітки і навіть солодощі. Навколо пахло святом, родинним теплом і любовю. Здавалось, у їхньому домі зявилося щось надважливе і цінне нова надія.
А за вікном повільно кружляв сніг, і світом розливалася добра казка: про те, що справжні дива трапляються тоді, коли найбільше в них віриш. І навіть коли одна з ялинкових гілочок спала з вази, Євгенія розсміялася:
Мамо, я знаю наступного року у нас буде велика ялинка! І вся родина знову разом.
Соломія обійняла донечку, притисла Ґудзика і вперше за довгий час відчула світло у її маленькому світі вже ніколи не згасне.
Бо Новий рік це час чудес. І найголовніше чудо вже сталося в їхньому домі.