Катерина квапилася додому з переповненими торбами, важко несячи покупки з центрального ринку Івано-Франківська.
В голові крутилися думки: треба встигнути приготувати вечерю, нагодувати синів, а з молодшим ще й домашнє завдання розібрати.
Ще від підїзду Катерина помітила біля будинку машину швидкої допомоги. Серце стислося: чоловік її, Артем, останнім часом підупав на здоровї невже стало настільки погано, що вже довелося викликати лікарів негайно?
Ви до пʼятнадцятої квартири? запитала вона тремтячим від тривоги голосом у водія.
Ні, до чотирнадцятої, бабуся там зле почувається, відповів той.
Катерина аж відчула, як їй легше стало. Значить, це не до них, а до сусідки пані Тамари Павлівни. Шкода й її: старенька зовсім сама живе і вже восьмий десяток минає.
«Що ж, у Тамари Павлівни ж ще киця Леська, треба буде нагодувати її, як заберуть господиню в лікарню» думала Катерина, піднімаючись по сходах на свій поверх.
Біля дверей сусідки було метушливо: двері навстіж, ноші вже приготовані і Артем допомагає фельдшеру обережно вести бабусю.
Ще водій зараз зайде, разом все зробимо, втомлено мовив фельдшер.
Побачивши Катерину, Тамара Павлівна посміхнулась:
Катрусю, до лікарні мене забирають. Ось тобі ключі, подала їй. За моєю Леською приглянь, корм на столі, туалет в неї є, раз на день поміняй. Якщо нічого серйозного, до Різдва я вже повернуся
Не турбуйтеся, про кицю подбаю, ви головне скоріше поправляйтеся! тепло обійняла її Катерина.
Лежіть, не поспішайте, дорікнув фельдшер і погукав водія на допомогу.
Тут Тамара Павлівна ще Катерину затримала:
Катрусю, ще одне Там на тумбочці, в коридорі, записка з номером телефону. Якщо зі мною щось трапиться, подзвони, будь ласка, по тому номеру. То моя дочка Оксанка. Ми давно вже не спілкуємось приругалися колись
Катерина пообіцяла зробити все, як треба. Коли стареньку відвезли, вона взяла листочок з номером, перевірила чи Леська сито поглядає з-під крісла, закрила квартиру і повернулась до себе.
Ти чуєш, Артеме, ми стільки років поряд живемо, а я й гадки не мала, що у пані Тамари є дочка! здивувалася Катерина чоловікові, як той повернувся з підїзду.
І я ніколи нікого у неї не бачив, посміхнувся Артем. То що, маємо сьогодні вечеряти?
Катерина тільки зітхнула і мерщій кинулася до кухні там уже пиріжки з картоплею допікалися. Коли все було в порядку, хлопців поклала спати, згадала про Оксану, взяла записку з номером та замислилася.
Подзвонити зараз? Пізно вже, хіба до ранку не почекає? Та й пустять її в лікарню чи ні, ще невідомо.
Наступного дня, коли зайшла до Леськи, почала вагатися дзвонити чи ні Оксані. Ситий кіт вже дрімав на кріслі, Катерина погладила кицю і набралася сміливості.
Алло, Оксано? сказала вона впевнено, почувши невиразне «Так?» Це Катерина, я сусідка Тамари Павлівни. Вашу маму вчора госпіталізували. Може, до неї навідаєтесь?
Я до цієї жінки відношення не маю, різко відповіла Оксана. Для мене вона вже не мати.
Та що ви говорите! обурено відказала Катерина. Яка б сварка не була, вона ж у вас одна! Може, Тамара Павлівна більше не повернеться Ви справді не хочете навіть побачити її?
Слухайте, це не ваша справа! буркнула Оксана.
Безсердечна ви! Я б за змогу обійняти свою маму зараз усе віддала б! Коли моєї не стало вже десять років, я тільки тоді зрозуміла, чого втратила.
Катерина з гіркотою повісила слухавку.
Ну що, Лесько, сказала до кота. Якщо господиня твоя не видужає, прийдеш жити до нас. З нашим Рижиком товаришуватимете. В лікарню дзвонила ліпше пані Тамарі не стає
Минали дні. Незабаром Різдво, місто замело снігом. Катерина і Артем поверталися з магазину. Артем ніс в руках духмяну смерічку.
Катруся, тримай двері! покликала вона чоловіка, коли до підїзду проходили дві жінки.
Раптом вона здригнулася одна з них була сама пані Тамара Павлівна!
Господи, це ви?! Вас виписали? видихнула Катерина.
Так, ліпше стало, лікарі відпустили. А це, до речі, моя донька Оксана! посміхнулася Тамара Павлівна.
Ми вже знайомі, хоч і по телефону, засміялася Оксана.
Усі разом піднялися додому, Оксана ніжно підтримувала матір під руку. В коридорі, на прощання, вона тихо прошепотіла Катерині:
Дякую вам, що вчасно нагадали про найважливіше. Можна, зайду в гості згодом?
Звісно, здивовано кивнула Катерина.
За якийсь час Оксана принесла солодкий пляцок. Пили чай, і Оксана розповіла:
Десять років тому посварилися ми з мамою, через дрібниці, і досі не памятаю, через що саме. Мама ще й учителька була, вічно хотіла мене навчати. Ну посварились і жодна не відходить.
Не розмовляли рік, а далі хіба наздогін на свята телефонували й то без ентузіазму.
Коли ви мені подзвонили, я навіть зраділа на мить. А потім згадала власну маму. Якщо ж не стане її значить, назавжди втратити можна і дім, і дитинство, і мамину любов
Два дні я думала над вашими словами, а потім таки поїхала в лікарню. І, уявіть, мама одразу краще себе відчула. Більше ніколи її не покину!
Оксана розпрощалася тепло, а, як лишилися самі, Артем спитав:
Що ти такого сказала їй?
Просто правду Іноді тільки правда може відкрити серце, прошепотіла Катерина. А ти, любий, не забудь сьогодні набрати свою маму. А може, на ці свята разом до неї поїдемо? У нас одна мама на двох залишиласьАртем обійняв Катерину за плечі, а через вікно у вечірньому небі навпроти запалилася перша зірка. За стінами будинку долинали радісні голоси сусідів та запах ванілі від святкової випічки. З квартири пані Тамари чулися тихе муркотіння Леськи й сміх Оксани. Катерина посміхнулася у цей зимовий вечір у їхньому домі стало трохи більше тепла.
Знаєш, мовила вона тихо, дивлячись, як сніжинки кружляють у світлі ліхтаря, іноді маленька доброта змінює не тільки чиєсь життя, а й цілий світ навколо.
А ще, додав Артем, різдвяні дива починаються з простого дзвінка чи щирого вибач.
Катерина кивнула, вдячна долі за цей день, і в її серці розтанула остання тривога. Цього разу Різдво прийшло в їхню оселю раніше разом із теплом, примиренням та надією, що навіть найтонші нитки звязку можна переплести знову, варто лише повірити й простягнути руку.
За вікном продовжував падати сніг, затишно вкриваючи місто, а в кожному вікні тепліла своя маленька передріздвяна історія.
