Ось адаптована історія для української культури:
Я працюю в «Пузата хата» вже два роки. Не найрозкішніша робота, але стабільна. Надійна. Гаряча кава, брязкіт тарілок, дзвінок дзвіночка над дверима це все мене заспокоює. Я полюбила цей маленький світ у нашій їдальні, особливо тихі недільні ранки, коли сонце пробивається крізь жалюзі, а постійні клієнти заходять один за одним.
У нас є свої завсідники. Саме вони роблять це місце схожим на дім. Ось подружжя пенсіонерів, які завжди діляться млиницями з полуницею й тримаються за руки. Компашка підлітків, що вриваються з футбольного тренування, голодні й смішні. Мама з дитиною, що їдять курча та деруни, а маля старанно занурює шматочки у сметану це просто розтоплює серце.
Навіть хипстер, що замовив би один і той самий омлет і пише щось на ноуті, ніби пише новий великий український роман. Всі вони роблять мою роботу не просто подачею кави й прибиранням столів.
Але один чоловік дуже тихий, дуже особливий виділявся серед усіх.
Він завжди сідав у ту саму кабінку третю з кінця, біля вікна, з видом на парковку. Хоча це й не найкрасивіший краєвид. Він просто сидів, дивився. Мовчав. Завжди один. У тій самій виснаженій сорочці в клітинку, з потертими ліктями. Іноді замовить пампушку, іноді бутерброд, але каву завжди.
І щоночі, без запізнень, він залишав мені чайові 3000 гривень.
Ні записочки, ні пояснення. Просто мовчазний кивок, ласкава посмішка й акуратно складена купюра під чашкою.
Спочатку я подумала, що це помилка. Навіть вибігла за ним у першу неділю.
«Пане! Ви забули»
Він обернувся, посміхнувся й просто сказав: «Це для вас».
І пішов.
З тих пір це стало традицією. Кожної неділі. Та сама кабінка. Та сама посмішка. Та самі чайові. І жодного пояснення.
Я не можу сказати, що живу в розкошах. Ділю маленьку квартирку зі своїм котом Барсиком, працюю на двох роботах і ходжу на вечірній факультет бухгалтерії. Ті чайові багато значили. Допомагали з продуктами, з комуналкою, з нафтою для авто. Але найголовніше вони давали відчуття, що мене бачать. Що хтось мене цінує, навіть якщо я не знаю чому.
«Як думаєш, чому він це робить?» якось спитала я свою подругу й колегу Марійку, коли ми ділили пізню вареничну паляницю після зміни.
Вона знизала плечима. «Може, він багатий. Або ти йому когось нагадуєш. Доньку, наприклад?»
Я засміялася. «Тобто в мене несподівано з’явився мільйонер-батько, який просто ходить у Пузату Хату?»
«Хто знає, пожартувала вона. Це ж не серіал. Але у нього явно є історія».
І я не могла перестати думати про неї.
Він ніколи не затримувався, не починав розмову. Просто пив каву, немов час для нього течІ коли через місяць я дізналася, що його не стало, я зрозуміяла, що ті недільні години, проведені поруч, були його останнім подарунком мені можливістю побачити мене хоча б здалеку.
