Кіт спав із дружиною. Впираючись їй у спину й відштовхуючи мене всіма чотирма лапами, ще й шипів зранку з таким нахабним виглядом, мовляв: «Ось хто тут головний». Я бурчав, але воювати з цим пухнастим диктатором було марно. Бо ж то сонечко, лапонька і золото наше так каже дружина Олеся з поблажливою усмішкою. Їй смішно, а мені хоч плач.
Оцю саму лапоньку пригостять смаженою рибкою (тільки з базару на Бессарабці!), обережно виймуть усі кісточки, а хрумку золотисту шкірочку складуть акуратною гіркою під саме носа! Тарілочка для кота ледь не з порцеляни, а для мене? Мені, як завжди, дістаються хвостики та парочка неказистих шматочків, що не приглянулися царю. Далі починаються бої місцевого значення: я непомітно підштовхую його з канапи, а він за це кладе сюрпризи в мої капці. Словом, боротьба продовжується!
Часом тапки нагадують полігон для мін уповільненої дії. Олеся регоче:
Ось не треба було його ображати!
І гладить своє сонечко, як та берегиня. А наш сірий Степан зневажливо позирає на мене: мовляв, терпи, чоловіче! Ну що зробиш, раз жінка одна, дискутувати зайве.
Та от того ранку Пакуючись на роботу в офісі на Великій Васильківській, чую крики з коридору. Мчусь і бачу: шість кілограмів чистого пуху, кігтів і ображеного таланту кидаються на Олесю, як бик на червону хустку! Помітивши мене, тварюга з силою стрибає просто мені на груди так, що я вилітаю з передпокою на підлогу! Скочивши, я вхопив стілець, виставив, як щит, схопив Олесю за руку й потягнув у спальню (ледь не герой кіно).
Кіт, розлючений, промахується, бється лапою об ніжку стільця, зойкає як у дитинстві. Але це не зупинило ні його, ні нашу втечу двері ми зачинили вже все одно вдвох, під акомпанемент його шипіння і скреготу.
Потім, обробляючи зеленкою свіжесенькі подряпини, Олеся дзвонить на роботу у Діаметру, доповідає, що наш кіт влаштував полювання, і замість праці їде у травмпункт. Я після неї повторюю крок у крок те саме шефові (посміявся, до речі). І ось, коли ми обличчя мажемо йодом
Глина! Враз із землі лунає глухий гуркіт, хата ходором ходить, у кухні дзенькає скло, у ванній тріскає шиба. Я кидаю телефон. На мить тиша. Ми з Олесею, забувши про все (навіть про кота), гайда на кухню, визираємо з вікна а під будинком (дім на Позняках) зяє прірва! По двору куски металу й скла, на паркінгу перекинуті автівки здригаються, мов ропухи догори черевом. Десь у підїзді вже завивають сирени швидкої та поліції.
Вражені, ми миттю розвертаємось до кота. Той втихомирився у кутку, обіймаючи зламану праву передню лапку Тихенько скиглить! Олеся зойкнула, підхопила його на руки й до грудей тулить. Я вириваюся з задуму, хапаю ключі від Таврії й ми летимо сходами (елеватор як завжди не працює). Сім поверхів пролетіли без жодного слова.
Пробачають нехай усі вибухом травмовані та в нас тут свій фронт: поранений улюбленець! Благо, Таврія стояла ціла за домом. Вмощуємось і мчимо до знайомого ветлікаря на Лукянівці. По радіо, як на зло, фігачитиме Двоє в кафе у виконанні Михайла Чембержі.
Через годинку, виходячи від лікаря, Олеся несе Степана, а той демонструє всім черговим любителям тварин свою перебинтовану лапу. Коли ж усі довідалися про вибух, кота вишикувались погладити навіть бабці з йоркширом!
Вдома класика: Олеся готує улюблену рибку сірому. Як він любить: філе, корочка все окремо, трішечки олійки. Мені знову залишаються делікатеси менш цікаві. Степан, кульгаючи на трьох лапах, підходить до миски, кривиться від болю й шерстить мене поглядом: намагається блиснути своєю непохитністю, та натомість мордочка сповнена болю.
Я, блиснувши лицарством, підходжу й додаю у його тарілку свою частину, вже очищену від кісток. Кіт витріщився здивовано, обережно пригорнув ушкоджену лапку і тихо запитально мяу.
Я підняв його на руки, глянув у зелені очі й сказав:
Може, я й невдаха, зате з такою дружиною та таким котом я щасливий невдаха! І цмокнув його у мокрий ніс.
Степан тихенько заурчав і ледь доторкнувся великим лобом до мого лиця. Я поставив його на підлогу, і він, кульгаючи, почав жадібно їсти свою рибку, а ми з Олесею обійнялись і мимоволі посміхнулися.
З того дня кіт спить лише зі мною. А я молю Бога про одне:
Щоб побільше років бачити поруч свою Олесю і цього мовчазного Степана.
І нічого більше не треба.
Чесне слово.
Бо, як на мене, це і є справжнє щастя.
