Маня не торкалася їжі вже третій день поспіль. Лариса пересунула миску ближче до батареї, хоча добре розуміла, що справа не в температурі корму.
Кішка лежала на підвіконні приймальні, підібгавши лапи. Не спала. Дивилася у вікно так, ніби за каламутним склом хтось стояв і чекав. Лариса провела пальцем по її спині, і Маня смикнула вухом, але не обернулася. Шерсть була тепла й густа, і під пальцями відчувалися ребра, яких раніше не було.
У клініці пахло антисептиком і сухим кормом. Цей запах в’ївся у стіни, у халат, у шкіру рук, у волосся. Лариса давно перестала його помічати, але щоранку, коли відчиняла двері й вмикала світло, перші секунди він бив у ніс, ніби нагадував: ти тут працюєш, а не живеш.
А вона жила. Три роки тому забрала Маню до себе, бо за кішкою ніхто не прийшов. Господиня залишила її після огляду, сказала «я повернуся за годину» і не повернулася. Ні за годину, ні за тиждень, ні за місяць. Лариса чекала два тижні, потім перестала чекати й принесла з дому старий плед.
На полиці в підсобці досі лежав нашийник. Старий, із рудої шкіри, з металевою биркою, на якій ледь читався телефонний номер. Цифри стерлися майже повністю, ніби хтось тер їх пальцем знову і знову. Лариса жодного разу не намагалася розібрати той номер. Не хотіла. Людина, яка викидає живу істоту, не заслуговує на дзвінок.
Вона зняла нашийник із Мані в перший же вечір, коли кішка залишилася ночувати в клініці, і прибрала на верхню полицю, за коробку з бинтами. Три роки він пролежав на одному місці, і пилюка навколо нього лягла рівним сірим кільцем.
Лариса поправила окуляри на ланцюжку, вилила залишки води з миски із тріщиною на денці й налила свіжу. Миска була стара, клінічна, з вицвілим логотипом виробника корму. Тимчасова.
Три роки Лариса збиралася купити нормальну, керамічну, з невисокими бортиками, як рекомендують для кішок із короткою мордою. Але щоразу зупинялася біля вітрини зоомагазину й проходила повз. Бо нормальна миска означала б, що Маня її. А Маня була чужа. Точніше, тепер нічия.
* * *
Телефон задзвонив о пів на десяту, коли Лариса заварювала чай у підсобці. Іван, її помічник, узяв трубку першим, пробурмотів щось собі під ніс і простягнув їй. Сказав, що дзвонить якась жінка.
Лариса взяла трубку. Голос на тому кінці був тихий, без натиску. Жінка відрекомендувалася Оксаною, сказала, що три роки тому залишила кішку в їхній клініці. Триколірну. Маню.
Чай у горнятку холонув. Лариса дивилася, як пара підіймається і тане, і слухала. Оксана говорила повільно, добираючи слова. Сказала, що хотіла б дізнатися, де зараз Маня, і, якщо можна, забрати її.
Лариса не відповіла одразу. Пальці стиснули трубку. Потім спитала рівно, як питають діагноз у колеги:
– А три роки ви де були? Кішка три роки перебуває в клініці фактично безправно.
Оксана помовчала. Не виправдовувалася, не пояснювала. Просто повторила, що може приїхати, якщо Лариса дозволить.
Лариса сказала, що передзвонить, і поклала трубку на стіл. Екран ще світився, і від нього по клейонці бігла блакитна смужка.
Іван стояв у дверному отворі, витираючи руки фартухом, від якого тхнуло кормом і чимось кислуватим, квашеною капустою з контейнера, який він розігрівав на обід.
– Це та сама? Яка кинула?
Лариса кивнула.
Іван почухав підборіддя. Помовчав, потім сказав, що пам’ятає ту жінку. Очі в неї були червоні, коли принесла кішку. Він тоді ще сказав про це Ларисі. Пам’ятає вона чи ні?
Лариса не пам’ятала. Або не хотіла пам’ятати.
Іван знизав плечима й буркнув, що в них так заведено: спочатку кидають, а через рік згадують. І додав:
– Не пускай. Потім пішов мити клітки, і з коридору долинуло брязкання металевих прутів і плескіт води.
Лариса допила чай, хоча він зовсім охолов. Присмак заварки лежав на язику, в’язкий і гіркий, як післясмак розмови, яка не закінчена. Маня в приймальні, як і раніше, дивилася у вікно. Сухий корм у мисці так і не був чіпляний.
Увечері Лариса зателефонувала. Набрала номер, трубку зняли після першого гудка, ніби чекали біля телефону всі ці години.
Лариса сказала коротко: Маня живе в них три роки. Здорова, щеплена, у неї свій кут, свій плед, свої звички. І що вона не вважає правильним віддавати кішку людині, яка залишила її в клініці без жодного слова.
Тиша тривала чотири секунди. Потім Оксана сказала:
– Я не кидала.
Два слова, і в них не було ні образи, ні злості. Тільки факт.
Лариса хотіла відповісти, але горло перехопило, і довелося прокашлятися. Повторила: ви не прийшли за нею, це і є «кинула». Оксана не сперечалася. Сказала «я розумію» й повісила трубку. Гудки пішли рівні, довгі, і Лариса слухала їх майже хвилину, перш ніж прибрала телефон у кишеню.
Оксана прийшла через два дні. Не зателефонувала, не попередила. Просто стояла за дверима клініки.
Лариса побачила її крізь матове скло: худий силует у пальті не за розміром, рукави закривали пальці, і плечі були підняті, ніби жінка мерзла, хоча на вулиці було плюс вісімнадцять.
Стояла не рухаючись, не стукала. Чекала. Як чекають у приймальнях, де номери викликають по черзі й нічого не можна прискорити.
На вулиці мрячив дощ. Дрібний, теплий, травневий. Запах мокрого асфальту й тополиного листя проникав крізь щілину під дверима, і повітря в коридорі стало вологим.
На плиті в підсобці засвистів чайник, і Лариса відійшла від вікна, щоб зняти його з конфорки. Руки рухалися звично: чайник, горнятко, пакетик заварки. А в голові одне: не відчиняти. Не треба.
Маня стрибнула з підвіконня. Вперше за три дні вона рухалася сама, без понукання, без того, щоб Лариса знімала її на руках. Підійшла до дверей і сіла, обгорнувши хвостом передні лапи. Дивилася на скло. Хвіст не ворушився.
Лариса притулилася спиною до стіни. Чайник парував у руці. Вона чекала, коли силует піде. І силует пішов. Повільно повернувся й попрямував геть, згорбившись, як людина, у якої немає сил випростати спину.
Маня залишилася сидіти біля дверей до вечора. Не їла, не пила, не вмивалася. Коли Лариса відносила її на руках у підсобку, кішка обернулася через плече й подивилася на матове скло. У склі нічого не було. Тільки дощ і світло ліхтаря.
Іван помітив і промовчав. Буркнув із кутка, що замок на вхідних дверях заїдає й пора б його змінити. Лариса кивнула. Замок вона не змінила.
Конверт лежав під дверима вранці, коли Лариса прийшла відчиняти клініку. Білий, без марки, без зворотної адреси. Тільки ім’я, написане від руки: «Ларисі». Букви дрібні, з нахилом ліворуч.
Вона підняла його двома пальцями, ніби конверт міг обпекти. Папір пахнув чужими парфумами, чимось квітковим і слабким, як останній вдих засохлої лаванди в полотняному мішечку. Конверт був легкий, але руки відчули його вагу, як відчувають вагу поганих новин ще до того, як їх прочитають.
Усередині лежали три аркуші й фотографія.
Перший аркуш. Виписка з онкоцентру, датована трьома роками тому. Діагноз, стадія, протокол лікування. Лариса читала медичні документи щодня, вона знала, що означають ці коди й скорочення. Від рядків, набраних стандартним лікарняним шрифтом, пальці дрібно затремтіли, і вона поклала аркуш на коліна, щоб не випустити.
Другий аркуш. Довідка про завершення лікування. Дата, підпис лікуючого лікаря, кругла печатка з гербом. Ремісія. Два роки стійкої ремісії.
Третій аркуш. Записка від руки. Той самий почерк, що й на конверті, дрібний, букви притиснуті одна до одної, ніби місця на папері мало, а сказати потрібно багато. Усього кілька рядків.
«Я залишила Маню, бо не знала, чи повернуся. Хіміотерапія, потім опромінення, потім операція. Мене не було вдома по півроку. Я не могла взяти її з собою і не могла залишити саму в порожній квартирі. Ветклініка була єдиним місцем, де я знала, що про неї подбають. Я дзвонила щомісяця перший рік. Мені казали, що кішку забрав лікар. Я не наважувалася приїхати, поки не стану здоровою. Я обіцяла їй повернутися».
Фотографія була маленькою, шість на дев’ять, із загнутим кутом. На ній жінка з коротким волоссям після хіміотерапії тримала на руках триколірну кішку. Волосся тільки починало відростати, темним пушком, як у новонародженого. Кішка терлася мордою об її підборіддя, а жінка притискала її двома руками, прямо до грудей, як притискають те, що бояться втратити й що вже майже втрачено.
Лариса сіла на підлогу просто в коридорі. Перечитала записку. Потім ще раз.
Маня підійшла безшумно й лягла поруч. Шерсть була тепла й м’яка, як завжди. Три роки Лариса гладила її й вважала Маню своєю. А Маня всі три роки сиділа на підвіконні й дивилася у вікно.
Лариса зателефонувала опівдні. Голос не тремтів, але горло було сухе, і слова виходили короткими, як номери на рецепті.
– Оксано. Приїжджайте. Забирайте Маню.
Тиша. Потім запитання:
– Ви впевнені?
І Лариса відповіла «так», і це «так» було найкоротшим і найважчим словом, яке вона вимовила за три роки.
Оксана приїхала за сорок хвилин. Увійшла тихо, зупинилася біля порога. Пальто було те саме, не за розміром, із довгими рукавами. Але очі були інші. Не просячі, не винуваті. Вдячні, без жодного слова, одним поглядом.
Маня сиділа на підвіконні. Коли Оксана ступила в приймальню, кішка повернула голову. Зупинилася на секунду, ніби перевіряла. Потім стрибнула й пішла до неї. Не бігом, не стрибком. Просто пішла, як ідуть до того, кого чекали довго й нарешті дочекалися.
Лариса дістала з полиці нашийник. Руда шкіра, потріскана й м’яка в одному місці, бирка з подряпиною від нігтя. Простягнула Оксані й сказала тільки:
– Це її.
Оксана взяла нашийник і застебнула на Мані. Пальці в неї були тонкі, і застібка піддалася не одразу, довелося натиснути. Клацання було тихе й точне, як крапка в кінці довгого речення.
Маня підняла морду й боднула Оксану в зап’ястя. Оксана накрила її долонею й секунду стояла так, не рухаючись. Потім підняла кішку на руки, і Маня вткнулася мордою їй у шию, в ямочку між ключицями, і заплющила очі.
Лариса прибрала миску з тріщиною зі столу. Вимила, витерла рушником, поставила в шафу. Іван стояв у дверях підсобки, але не бурчав і не коментував.
– Купіть їй нормальну миску, – сказала Лариса, не обертаючись. – Ця була тимчасова. Три роки тимчасова.
Оксана кивнула. Притиснула Маню двома руками до грудей і вийшла.
Двері зачинилися. У коридорі пахло дощем і чужими квітковими парфумами. Лариса стояла біля вікна й дивилася, як Оксана йде до машини, притискаючи кішку до себе.
На полиці залишилося порожнє місце від нашийника. Лариса провела по пилючому контуру пальцем і стерла його. Потім наділа окуляри, ввімкнула світло в приймальні й відчинила двері для першого пацієнта.
