Два тижні Мурка сичала й дряпалась, не підпускаючи господиню до старого дивана. Оксана вже майже зважилась віддати кішку. Але коли сусід допоміг відсунути меблі, за ними виявилось те, що пояснило все.
Мурка ніколи не була злою. Та до старого дивана у великій кімнаті вона не підпускала нікого, і Оксана вже другий тиждень не могла зрозуміти чому.
Почалося з дрібниці. Ранок, кухня, запах заварки й підгорілого хліба. Оксана допила чай, витерла руки об фартух із соняшниками й пішла протирати меблі. Потягнулась до підлокітника.
Кішка вигнула спину й засичала так, що Оксана відсахнулась і зачепила ліктем торшер. За три роки разом вони пережили багато: і муркотіння зранку, і вимогливе виття перед годуванням, і ображене мовчання після ветеринара. А от сичання чула вперше.
Потім кішка помітно погладшала. Боки округлились, хода стала важкою й обережною. Оксана вирішила: перегодувала. Зменшила порцію, пересипавши зайве назад у пакет із шелесткою фольгою. Не допомогло. Мурка почала тягати шматки з миски кудись за диван, і одного разу Оксана знайшла за ніжкою засохлий шматок курки, обліплений пилом.
Пахло в куті дивно: кислуватим, теплим, живим. Оксана опустилась на коліна, спробувала зазирнути в щілину між стіною та спинкою. Мурка метнулась напереріз, без звуку, без попередження. Стала перед щілиною й витріщилась жовтими очима так, ніби за її спиною лежало найцінніше на світі.
На тильному боці долоні лишилися дві тонкі подряпини.
Донька зателефонувала ввечері, як завжди, на бігу.
– Мам, ну що там із кішкою?
– Сичить. Руку подряпала. До дивана близько не підійти.
Оленка зітхнула. У трубці стукали підбори об асфальт, гудів клаксон, шелестів пакет із магазину.
– Я ж казала. Віддай її, поки обличчя не порвала. Є групи в інтернеті, швидко прилаштовують.
Оксана мовчала. Пальці стиснули край скатертини так, що тканина зібралась у гармошку.
– Мам? Чуєш?
– Чую.
– Тобі не треба все це. Сама, з цією кішкою… Приїжджай краще до мене.
Телефон поклала на стіл. У коридорі Мурка сиділа біля порога великої кімнати, хвіст обгорнутий навколо передніх лап, спина пряма. Як вартовий. І жодного разу за ці два тижні вона не відходила звідти надовго: навіть їла швидше звичайного, ніби поспішала повернутись.
Після розмови Оксана відкрила телефон і набрала в пошуку те, що сказала донька. Групи знайшлися одразу. Фотографії котів, підписи: «лагідний», «до лотка привчений», «шукає дім». Гортала хвилину. Потім відклала телефон екраном униз, і в горлі пересохло.
Перед сном вона підійшла до кімнати. Мурка лежала біля дивана й вилизувала лапу, повільно, ретельно, ніби готувалась до чогось важливого. Оксана присіла на порозі.
– Мурко. Ну що ти там ховаєш?
Кішка підвела голову, кліпнула й продовжила вилизуватись.
Уночі Оксана не спала. За стінкою шурхотіло, затихало й починалося знову. Один раз крізь тишу прослизнув тонкий звук, схожий на писк. Оксана завмерла, прислухалась. Не повторилось.
Вона встала й пішла до дверей босоніж. Підлога крижана, з-під плінтуса тягло груднем. Ліхтар за вікном кидав крізь тюль жовті смуги, і в цьому нерівному світлі Оксана побачила: Мурка лежить не на підстилці. Притислась боком до стіни, біля самого дивана. Живіт мірно здіймався й опадав.
Кішка не сичала. Лежала й дивилась на Оксану через смугу ліхтарного світла.
Оксана повернулась у спальню. На тумбочці стояла фотографія чоловіка в рамці з ракушок, привезених колись із моря. Віктор усміхався. І Оксана подумала: він би не став віддавати кішку. Він би спочатку відсунув диван.
Уранці вона набрала Григорія Павловича з нижнього поверху. У сусіда були такі руки, що й шафу підняти, і кран полагодити. Зайвих питань він не ставив.
– Диван? – перепитав. – Куди рухати?
– Від стіни. Мені треба подивитись, що за ним.
Прийшов за десять хвилин, у картатій сорочці й капцях на босу ногу. За ним зазирнула дружина Одарка, не втрималась.
Мурка при вигляді чужих забилась під кухонний стіл. Оксана помітила: кішка не побігла у велику кімнату, як робила завжди. Лишилась на кухні. Зіниці розширились так, що жовтого в очах майже не стало, і лапи дрібно переступали по холодній плитці.
Григорій Павлович узявся за один край. Оксана за другий. Ніжки заскрипіли по паркету, тягуче й різко, і звук заповнив квартиру до стелі. Диван ішов важко, старий, набряклий від часу. Пил піднявся стовпом і закружляв у смузі ранкового сонця.
Одарка охнула першою.
У куті, на старому вовняному шарфі, який Оксана загубила ще в жовтні, лежали кошенята. Четверо. Крихітні, сліпі, з притиснутими вушками й рожевими подушечками лап, такими м’якими, що помістилися б на нігті. Вони ворушились, відкриваючи беззубі роти, і від них ішов запах молока, теплий і густий. В Оксани перехопило горло.
Вона опустилась на коліна просто на запорошений паркет. Руки тремтіли. Простягла пальці до рудого кошеняти з білою зірочкою на лобі, і воно ткнулось мордочкою в її долоню. Долоня була холодна, а кошеня – як маленька пічка.
– Ось тобі й зла кішка, – видихнув Григорій Павлович, присівши навпочіпки поруч.
Одарка обернулась до кухні. Мурка стояла в дверному отворі й не рухалась. Дивилась не на людей. На кошенят.
Тоді Оксана зрозуміла все разом. Сичання й їжу за диваном, погладшалий живіт і безсонні ночі біля стіни, коли здавалося, що кішка просто «з характером». І шарф. Той самий вовняний шарф із передпокою, яким Оксана кутала коліна вечорами. Мурка потягла його сама, постелила в куті й влаштувала гніздо.
Кішка підійшла повільно, на м’яких лапах. Обнюхала руку Оксани, ткнулась носом у пальці. І лягла поруч із кошенятами, присуваючи їх до себе по одному.
Одарка тихо вийшла й повернулась із блюдцем теплої води. Поставила на підлогу, не сказавши ні слова. Григорій Павлович випростався, глянув на Оксану зверху вниз і теж промовчав. Говорити було нічого, все вже лежало на шарфі.
Увечері Оленка зателефонувала знову.
– Ну що, мам? Подумала щодо кішки?
– Подумала, – сказала Оксана. Голос був інший, рівний і теплий, як той шарф, що знайшовся в найнесподіванішому місці. – Їх тепер п’ятеро.
У трубці повисло мовчання. Потім донька засміялась, коротко й розгублено, і Оксана вперше за два тижні усміхнулась.
А Мурка лежала на шарфі, і четверо сліпих кошенят шукали її носами в темряві, тицяючись у теплий бік. Вона не муркотіла. Дихала рівно й глибоко.
Цього було достатньо.
Оксана зачинила двері у велику кімнату, але не до кінця. Лишила щілину.
Мурці ж треба було виходити.
