Геть пізно для пробачення
Оксана Іванівна стояла біля вікна й дивилася, як двірник згрібає останні жовте листя. Жовтень цього року видався дощовий, і лисття прилипало до мокрого асфальту, немов не хотіло розлучатися із землею. У руках у неї була зім’ята записка, яку годину тому принесла сусідка.
— Оксанко, сюди до тебе якась жінка приходила, — промовила Ганна Петрівна, простягаючи шматок паперу. — Каже, треба терміново передати. Сама не дочекалася, кудись побігла.
На записку корявим почерком було виведено: «Мама тебе чекає. Приїжджай швидше. Дуже погано. Леся».
Оксана Іванівна впізнала почерк одразу. Леся, її молодша сестра, завжди писала, нібі курка лапою. У школі вчителі постійно лаяли її за це, а вона лише знизувала плечима й казала, що письменником ставати не збирається.
— Що сталося, Оксанко? Ти аж побіліла, — занепокоїлася сусідка.
— Нічого особливого, — сухо відповіла Оксана Іванівна та зачинила двері.
Тепер вона стояла із цією запискою й не знала, що робити. Мати… Скільки років минуло від їхньої останньої зустрічі? Вісім? Десять? Після тієї страшної сварки вони не спілкувалися, не бачилися. Оксана Іванівна навіть заборонила Лєсі згадувати про себе, коли та приїжджала до матері.
— Нехай думає, що в неї лише одна донька, — казала вона тоді. — Раз так, значить, так тому й бути.
А почалося все з дрібниці. Мати хотіла продати хатину в селі, ту саму, де вони з Лєсею росли, де минуло їхнє дитинство. Будинок дістався їм від бабусі, і кожна сестра мала право на половину. Але Оксана Іванівна була категорично проти продажу.
— Мамо, ти розумієш, що робиш? — кричала вона тоді на кухні у маленькій квартирі. — Це ж наша історія! Там тато грядки копав, там ми з Лєскою в хованки грали!
— Оксанко, не гарячись, — втомлено відповіла мати. — Будинок розвалюється, дах тече. На ремонт грошей немає, а податки платити треба. Краще продати, поки ще хоч щось дадуть.
— А мені байдужі гроші! — Оксана Іванівна била кулаком по столу. — Продаси будинок — для мене ти помреш!
Мати тоді дивилася на неї довго, сумно, потім тихо промовила:
— Ну що ж, Оксанко. Твоє право.
І продала. Без Оксаниної згоди, оформивши все через Лесю. Гроші віддала молодшій доньці зі словами:
— Нехай на квартиру копить. А то все в оренді мандрує.
Оксана Іванівна дізналася про це випадково, зустрівши в автобусі сусідку із села.
— Ой, Оксанко, а будинок-то ваш вже знесли, — радісно повідомила тітка Галина. — Нові господани ділянку під картоплю перекопали. Кажуть, дачу будуватимуть.
Того вечора Оксана Іванівна приїхала до матері й сказала все, що думала. Слова були жорстокі, непрощені. Мати сиділа й плакала, а донька кричала та кричала, виливаючи всю накопичену біль.
— Ти зрадила мене! Зрадила пам’ять тата! — ридала Оксана Іванівна. — Заради грошей! Заради цієї своєї Лєсі, яка тільки й уміє, що клянчити!
— Оксанко, зупинись, — шепотіла мати. — Благаю тебе…
— Не хочу тебе більше знати! Чуєш? Для мене тебе більше немає!
І пішла, ґОлександра Іванівна довго стояла над могилою матері, і лише теплий дощ, що почав накрапати, нагадав їй, що життя триває, а помилки можна виправити лише в пам’яті тих, кого вже немає.
