Я піду, Петре. І не намагайся мене спинити, Марійка стискала в руці стару пензлю з потертим дерев’яним держаком, ніби це був оберіг. Позаду неї на мольберті сохло незавершене полотно багряний захід сонця, розірваний темними мазками.
Підеш? Куди? До своїх фарб і пензлів? Петро зареготав, але в його голосі дзвеніла злість. Ти ніхто без мене, Марійко. Ніхто. Хто візьме тебе з твоєю мазнею?
Вона подивилася на нього на чоловіка, що обіцяв колись їй зорі, а тепер забирає навіть світло. Його обличчя, ще недавно таке рідне, тепер здавалося чужим, спотвореним зневагою. Марійка глибоко вдихнула, відчуваючи, як рішучість розливається по жилах, і вийшла з хати, грюкнувши дверима. Вітер підхопив її коси, а в грудях палало щось нове свобода.
***
Ранок у їхньому невеличкому селі пах росою, свіжескошеною травою та димком із сусідських печей. Марійка прокинулася від співу шпаків за вікном і звично глянула на мольберт у кутку світлиці. Порожнє полотно дивилося на неї німим докором, як старий друг, якого вона зрадила. Сьогодні Петро обіцяв відвезти її на виставку до райцентру, і вона усміхнулася, згадуючи його слова двома роками раніше.
Ти талановита, Марійцю, казав він тоді, обіймаючи її у їхній тісній найманій хаті. Світло від настільної лампи падало на її ескізи, розкидані по столу. Я допоможу тобі показати це світові. Ти сяятимеш.
Вона вірила. Вірила, доки його обіцянки не почали розчинятися в докорах: «Годі марнувати час на мазню», «Пора думати про родину», «Кому потрібні твої малюнки?». Кожен такий укол залишав слід, як пляма на чистому полотні, і Марійка все частіше ховала пензлі до скрині.
Добрий ранок, сонько, Петро увійшов у світлицю вже в своїй ідеально випрасуваній сорочці, що пахла дорогим одеколоном. Сніданок готовий, рушай швидше. Мати дзвонила, чекає нас на обід.
А виставка? Марійка сіла на ліжку, поправляючи розкуйовджене каштанове волосся, яке не встигла сховати під хустку.
Яка виставка? він наморщив чоло, завязуючи краватку. Марійко, в нас повно справ. Мати хоче обговорити ремонт у їхній хаті, та й я обіцяв заїхати до контори. Може, іншим разом?
Але ж ти обіцяв її голос затремтів, але вона замовкла, побачивши, як його брови зійшлися в роздратованій зморшці.
Марійко, не починай. Досить мені твоїх капризів, кинув він і вийшов, залишивши за собою шлейф одеколону.
Вона кивнула сама собі, ковтнувши розпач. Так було завжди: «іншим разом», «потім», «не зараз». Її мрії розчинялися в його планах, як акварель під дощем. Марійка встала, натягнула старий светр і пішла до кухні, де на столі вже стигли кава та грінки, приготовані Петром. Навіть його турбота тепер здавалася механічною, як обовязок, який він виконував без душі.
***
Марійка росла в хаті, де мистецтво вважалося марною витратою часу. Їхня деревяна хата на околиці села скрипіла підлогами і пахла сирістю. Мати, стомлена змінами на місцевій швейній фабриці, твердила: «Малюнками ситий не будеш». Батько, що вічно пропадав у гаражі з іржавими машинами, лише знизував плечима, коли Марійка показувала йому свої начерки.
Марійко, знову свої каракулі? мати заглянула на горище, де десятирічна дівчинка сиділа з альбомом, витираючи руки об потертий фартух. Краще б картоплю почистила.
Це не каракулі, мамо, тихо відповіла Марійка, ховаючи малюнок заходу сонця, який вона бачила вчора з вікна. Це я.
Мати зітхнула і пішла, буркнувши щось про «дивацтво». Єдиною людиною, що бачила в Марійці іскру, була її шкільна вчителька малювання, Ганна Іванівна. Старої школи жінка з сивими косами, завжди в яскравих хустках, поправляла Марійчин олівець з такою ніжністю, ніби тримала пташку.
У тебе дар, Марійко, казала вона, розглядаючи її ескізи. Не дозволяй нікому його загасити. Обіцяєш?
Обіцяю, шепотіла Марійка, і її серце билося частіше.
Але після школи мрії про художнє училище розбилися об реальність. Мати наполягла на «нормальній» професії, і Марійка вступила до технікуму на бухгалтера. Там вона зустріла Петра зухвалого сина місцевого підприємця, чия усмішка могла розтопити лід. Він здавався порятунком від сірого життя.
Ти будеш моєю музою, шепотів він на їхньому першому побаченні, цілуючи її руку біля старого фонтану в парку. Я зроблю тебе щасливою.
Марійка повірила. Вони одружилися через рік, переїхали до його батьків, і вона почала нове життя. Але з кожним міВечорами, коли за вікном згасали останні промені сонця, вона знову відчувала себе тією дівчинкою з горища вільною, сміливою, з вірою, що кожен новий день несе в собі чарівність першого мазка на чистому полотні.
