Третя кімната — не для гостей
«Не смій туди заходити!» — гукнула Ганна Михайлівна, вибігаючи з кухні з мокрими руками. — Скільки разів тобі казати!
Десятирічний Данилко застиг біля напіввідчинених дверей, обернувшись до бабусі. В його очах завмерло здивування, змішане з обрадою.
«Бабусю, а що там такого? Я лише хотів подивитися…»
«Нічого там нема! Тільки пил!» — Ганна Михайлівна швидко підійшла до онука, рішуче захлопнула двері та повернула ключ. — Іди краще мультики дивись або з конструктором грай.
Данилко знизав плечима і поплів у вітальню, але Ганна Михайлівна помітила, як він озирнувся на завітні двері. Важко зітхнувши, вона сховала ключ у карман фартуха. Знову ця розмова. Кожного разу, коли онук приїжджав на канікули, починалося те саме.
«Мамо, ну чого ти його лякаєш?» — Катерина вийшла з ванної, витираючи волосся рушником. — Він же дитина, йому все цікаво.
«А тобі не цікаво?» — різко запитала Ганна Михайлівна.
Катерина зупинилася, рушник завмер у її руках.
«Мені… мені й так добре, мамо. Нащо турбувати минуле?»
«Ось і правильно. І Данилкові не треба. Нехай краще на свіжому повітрі грається, а не по чужих кутках лазить.»
Катерина хотіла щось сказати, але змовчала. Вона знала цей тон матері, знала, що сперечатися безглуздо. Краще переключити увагу сина на щось інше.
Ганна Михайлівна повернулася на кухню, ввімкнула чайник. Руки тремтіли, коли вона діставала чашки з шафи. Двадцять років минуло, а серце все одно стискається, варто лише згадати ту кімнату. Те, що там залишилося.
Після обіду Данилко ліг на диван із планшетом, Катерина читала книгу в кріслі. Ганна Михайлівна мила посуд і спостерігала за онуком. Хлопчик був розумний, спостережливий. Навіть занадто.
«Бабусю, — раптом спитав Данилко, не відриваючись від екрана, — а чому у вас трикімнатна квартира, а живете ви лише у двох кімнатах?»
Ганна Михайлівна упустила тарілку в раковину, та брязкнула об край.
«Звідки ти знаєш, що квартира трикімнатна?» — обережно запитала вона.
«Та я ж не сліпий! Двері вмію рахувати. Ось ваша спальня, ось вітальня, де я сплю, а ось там третя. Завжди замкнена.»
Катерина підвела очі від книжки, подивилася на матір. Ганна Михайлівна стояла до них спиною, плечі напружені.
«Там… там старі речі,» — тихо сказала вона. — «Нецікаві тобі.»
«А можна подивитися? Я обережно, нічого не зламаю.»
«Не можна!» — різко обернулася Ганна Михайлівна. — «І більше не проси!»
Данилко здригнувся від її тону, навіть Катерина здивовано підняла брови.
«Мамо, що з тобою?» — підвелася вона. — «Ти ж ніколи не кричиш на Данилка.»
Ганна Михайлівна прихилилася до мийки, провела рукою по обличчю.
«Пробач, онучку. Просто… просто я дуже втомилася сьогодні. Не сердься на бабусю.»
Данилко кивнув, але здивування в його очах не зникло. Розумний хлопчик. Занадто.
Ввечері, коли Данилко заснув, Катерина сіла поряд із матір’ю на кухні.
«Мамо, може, справді вже час?»
«Час для чого?»
«Ну… розібрати нарешті ту кімнату. Двадцять років минуло. Тата вже давно немає, а ти все…»
«Не смій!» — Ганна Михайлівна схопилася так різко, що стілець перекинувся. — «Не смій туди лізти!»
«Мамо, заспокойся, будь ласка. Я лише думаю, що так жити — нездорово. Ти ж сама страждаєш.»
Ганна Михайлівна підняла стілець, сіла назад. Руки знову тремтіли.
«Не страждаю. Просто… просто мені так спокійніше. Знати, що все на своїх місцях. Що нічого не порушено.»
«Але Данилко росте, йому скоро знадобиться своя кімната, коли він приїжджатиме. А ти що, так і будеш його на дивані укладати?»
«Успіє ще. Він малий поки.»
Катерина зітхнула. Вона пам’ятала ту кімнату. Пам’ятала, як вона виглядала двадцять років тому, коли востаннє туди заходила. Письмовий стіл біля вікна, книжкові полиці, вузьке ліжко під стіною. І скрізь — сліди життя, яке обірвалося занадто рано.
«А пам’ятаєш, як він сердився на тебе?» — раптом тихо сказала Катерина. — «Коли ти прибирала в його кімнаті? Кричав, що в нього свій порядок, що нічого чіпати не можна.»
Ганна Михайлівна усміхнулася крізь сльози.
«Пам’ятаю. Такий самостійний був. Все сам, нікому не дозволяв допомагати. І брудний посуд із кімнати виносити не давав, сам відносив. Казав, що чоловік повинен за собою прибирати.»
«Йому було лише сімнадцять, мамо.»
«Так, лише сімнадцять… А здавався таким дорослим. Все знав, у всьому розбирався. Пам’ятаєш, як він із батьком сперечався про політику? Міг годинами розповідати, наводив факти, цифри…»
Катерина кивнула. Вона пам’ятала свого молодшого брата, його сміх,Валентина Петровна підвела онука за руку, і вони разом увійшли до кімнати, де нарешті знову заграло життя.
