Містечко біля моря
Вечір опускався на невеличке приморське містечко, де осінь ще не відчувалася, хіба що відпочивальників поменшало. Ярослав був із тих, хто не любив пляжну метушню та спеку, тому вибрав для поїздки на море саме жовтень. Ще тепло, можна купатися, а ночі вже прохолодні та свіжі. Та й була в нього ще одна причина сюди повернутися.
Йшов він повільно, уважно читаючи назви вулиць на будинках. Думав, що приїде й одразу все згадає, але нічого не впізнавав. Біля потрібного будинку зупинився, дістав із кишені листок і перевірив адресу. Все вірно. Дім той самий, але замість старого одноповерхового будиночка тепер стояв двоповерховий особняк з гострою дахом. Крізь ґрати паркану добре було видно доглянутий сад із деревами, обвішаними хурмою, яблуками та невеличкими лимонами.
Ярослав скинув із плеча спортивну сумку, поставив біля ніг, дістав із задньої кишені хустинку й витер спітніле чоло. У глибині саду жінка знімала білизну з мотузок. Він бачив її зіспину. «Невже її мати ще жива?» — промайнуло в ньому. Жінка тим часом підняла з землі миску з білизною й збиралася йти. Ярослав набрав повні легені повітря й голосно кликнув:
— Господарко! Кімнату здаєте?
Вона повернула голову, подивилася на нього й підійшла до хвіртки. Побачивши її ближче, він зрозумів, що помилився. Жінка була його ровесницею.
— Вам кімнату потрібно? — запитала вона, примруживши очі й уважно розглядаючи його.
— Так. Знайомі влітку тут відпочивали, порадили звернутися до вас, — збрехав він.
— А чому так пізно? Сезон уже майже скінчився.
— Мені якраз підходить. Спеку не переношу. — Ярослав усміхнувся. — То ви здаєте?
— Та хоч усі. Пусто, — відповіла жінка, поставила миску на землю й відчинила хвіртку. — Заходьте та йдіть просто до хати, двері відчинені.
Ярослав підняв сумку й пройшов повз неї.
— Заходьте, — знову запросила вона, коли він вагався біля дверей.
Увійшовши в простору передпокладну, яка була й вітальнею, він аж замер: чисто, світло, все гарно й затишно, але нічого спільного з тим, що він пам’ятав.
— Ваша кімната на другому поверсі, підійдіть, покажу, — запросила жінка.
Сходи дещо скрипіли під його вагою. Раніше другого поверху не було. Невже він не туди потрапив?
— Двері праворуч. — Вона показала. — Надовго приїхали? Хоча, яка різниця. Ванна за сусідніми дверима — одна на три кімнати. Але зараз ви будете самі, тож вона у вашому повному розпорядженні.
Ярослав увійшов у невелику затишну кімнату. За вікном видно було море, над яким горів малиновий захід сонця.
— Ніби в казці, — не втримався він.
— Ваші знайомі казали про оплату? Зараз уже не сезон, знижу ціну. За столування окремо.
— Мене все влаштовує. — Він озирнувся на жінку й усміхнувся. — А як до вас звертатися?
— Кажіть Мар’яна. А вас як звати?
— Я… Ярослав, — ледь не запнувшись, відповів він.
«Мар’яна. Невже це та сама Мар’яна? Як же вона змінилася. А чого я очікував? Що через сорок років вона залишиться тією самою дівчинкою? Час усе змінив. Схоже, мене вона не впізнала», — думав він, дивлячись на неї.
— А ви раніше сюди не приїздили? — раптом запитала Мар’яна, ніби почула його думки. — Ви так дивитеся, що я подумала…
— Не думаю, що колись був у цьому будинку, — він ще раз обвів кімнату поглядом.
— Вечеряти будете? — запитала вона.
— Якщо вам не важко, — Ярослав намагався розгледіти в ній колишні риси.
— Зовсім ні. За двадцять хвилин спускайтеся вниз. — І вона вийшла.
Ярослав важко сів на ліжко. Воно виявилося в міру м’яким і не скрипнуло. Тоді, сорок років тому, він жив унизу, у маленькій тісній кімнатці. Другого поверху ще не було.
«Не впізнала. Та й не дивно — минуло сорок років. Вона, мабуть, і думати про мене забула. Повніша, старша. Якби зустрів на вулиці, нізащо не впізнав би. Ох, Мар’яно, скільки води втекло…»
***
Утрьох з друзями вони приїхали в це містечко над Чорним морем. Мала їхати й його Оксана, але перед самим від’їздом вони посварилися. Випадково побачив її з іншим, дорослим чоловіком, влаштував сцену, й Оксана сказала, що нікуди з ним не поїде. Ярослав дуже переживав, хотів теж скасувати поїздку. Який відпочинок, коли кохана зрадила й світ обвалився?
Але друг умовив поїхати, щоб заспокоїтися й загоїти душевні рани. Жили всі разом у одній кімнаті — він, друг і його дівчина Ірина. Сезон, вільних помешкань мало. Ярославу було ніяково. Він гуляв допізна набережною, щоб друг із дівчиною побули наодинці. Та й удень на пляжі тримався осторонь.
Так він і зустрів Мар’яну. Вона теж купалася подалі від натовпу.Він дивився на спокійне, сірке море за вікном потягу й розумів, що тепер у нього залишилося лише одне — жити далі, нічого не змінивши.
