Журавлина з кільцем
Дарина та Дмитро дружили зі школи. Жили в одному будинку у Києві, в сусідніх під’їздах, вчилися в одному класі. Перші два роки бабуся Дмитра зустрічала їх після школи. Мама Дарини працювала у зміну, а батько часто їздив у відрядження.
— Даринко, ходімо до нас, обідом пригодишу, — кожен раз запрошувала бабуся Дмитра.
Підходячи до дому, Дарина з трепетом чекала, чи не забуде бабуся запросити її на обід. Вона із задоволенням їла наваристий борщ, котлети з картоплею чи вареники зі сметаною.
— Ти що, знову нічого не їла? Для кого я готую? Немов тебе вдома не годують, — лаяла мати, відчинивши ввечері холодильник.
Дарина казала, що їсти самотужки нудно й зовсім не хочеться, що бабуся її запросила, і вона не могла відмовитися. Але з третього класу вони почали вчитися у другу зміну. Бабуся вже не запрошувала Дарину на обід, бо мати чекала її вдома. А згодом взагалі перестала зустрічати Дмитра й Дарину після уроків.
— Та годі вже. Я що, маленький? Нікого не зустрічають, тільки мене. Соромно, — відповів Дмитро на питання Дарини, чому бабуся більше не приходить за ними до школи.
Дарина почала помічати, що Дмитро більше не чекає на неї у роздягальні, намагається втекти, поки вона одягається. Або йшов з іншими хлопцями, не звертаючи уваги на Дарину, що плелася позаду.
Та й у школі Дмитро уникав Дарини. А все через те, що хлопці кепкували, ніби вони наречені. Дарина дулася на Дмитра. Коли він просив списати домашнє завдання, вона відмовляла, гордо піднявши підборіддя.
У старших класах більшість однокласників почали зустрічатися з дівчатами. Дмитро перестав соромитися Дарини. Вони знову ходили додому разом. Він часто забігав до неї, щоб списати домашнє або підготувати реферат.
Одного разу Дарина прийшла зі школи й застала маму в сльозах.
— Щось із татом? — злякалася вона.
— Сталося. Покинув нас. До іншої пішов. Щоб у нього все відсохло…
З того часу мама замкнулася в собі: плакала чи сиділа, втупившись у одну точку. Вдома стало нестерпно. Дарині не хотілося йти додому. А в Дмитра захворіла бабуся. Вона все забувала, навіть поїсти. Дмитру до приходу батьків із роботи доводилося стежити, щоб вона не пішла з дому й не заблукала, не забула вимкнути газ чи воду. Вони бачилися з Дмитром лише в школі.
Перед ЗНО всі тільки й говорили, хто куди вступатиме. Дарина розуміла, що грошей у них із мамою немає, навряд чи вона пройде на бюджет, тому одразу пішла до коледжу. А Дмитро вступив до університету.
Тепер вони бачилися рідко, хіба що випадково зустрічалися на вулиці. Спочатку обмінювалися кількома словами. Потім лише віталися й розходилися. Иноді Дарина бачила Дмитра з дівчиною. Він робив вигляд, що не помічає її.
Дарина ревнувала, злилася й ображалася. Дмитро їй подобався. Було це кохання чи просто дружба — вона не знала, ніколи не замислювалася. Але бачити Дмитра з іншою було важко й боляче.
На останньому курсі до них у коледж прийшов новий викладач, щойно закінчив педагогічний інститут. Він ніяковів, на дівчат взагалі намагався не дивитися. Носив великі окуляри у чорній товстій оправі.
Одного разу на вулиці йшов дощ, весняний, буйний. А Дарина не взяла парасольку. Стояла під дашком біля під’їзду й чекала, поки перестане моросити.
Вийшов Олег Миколайович, дістав із портфеля парасольку.
— Хоменко, ви далеко живете? — раптом спитав він.
— Чотири зупинки на маршрутці, — відповіла Дарина.
— У мене машина, можу підвезти, — запропонував він.
— Та що ви, Олеже Миколайовичу. Дощ скоро перестане, — відмовилася Дарина.
— Сумніваюся. Ходімо. — Він накрив її парасолькою, і вони підійшли до сріблястої «Таврії».
Олег Миколайович сів за кермо й зняв окуляри.
— А ви що, без окулярів їздите? — спитала Дарина, збоку поглянувши на нього.
Викладач усміхнувся.
— Вони зі звичайним склом. Одягаю для солідності, — пошепки зізнався він. — Тільки нікому не кажи, гаразд? — і посміхнувся хлоп’ячою усмішкою.
— Гаразд, — сказала Дарина.
«А він нічого, симпатичний без окулярів», — подумала вона.
— Подобається навчатися? Пробуватимеш у вузі чи працювати підеш? — спитав Олег Миколайович, одразу перейшовши на «ти» без окулярів.
Дарина теж кілька разів звернулася до нього на «ти». А чого? Він лише на кілька років старший.
Біля під’їзду Олег Миколайович вийшов з машини, щоб провести її під парасолькою, хоча дощ уже стихав.
Потім підвіз ще раз. Вона здогадалася, що він спеціально чекав її біля коледжу. Кілька разів вони навіть ходили в кіно, їли морозиво в кафе. Вона завжди називала його на ім’я-по батькові. У костюмі й окулярах він виглядав солідно. Дарині подобалося, що за нею доглядає викладач, доросла люОлег Миколайович певною ходою вийняв із кишені маленьку шкатулку, відкрив її, і в світлі вуличного ліхтаря блиснуло золоте кільце – і Дарина, не чекаючи слів, кинулася йому на шию, бо відчула, що серце б’ється у такт з його, і тепер вони більше ніколи не розлучаться.
