Соломійко, а могла б ти збігати до магазину по хлібчик? глухий голос сорокапятирічної жінки, напівзатуманений від життя і втоми, ледве фокусувався на худенькій постаті семирічної дівчинки, яка ковтнула слину, почувши про хліб.
Звичайно, мамо
Дівчинка чемно чекала на гроші, за які продавчиня забігайлівки, тітка Марія, зітхаючи і прицмокуючи, продавала Соломійці буханець житнього. Іноді, бачачи дівчачі щоки, підсовувала їй до кулачка ще й молочну цукерку, а то й пару карамельок.
Ой леле, яке ж то горе. Така розумничка виростає у тих пяничок, плакала вслід Марія, пригублюючи розчинну каву.
Соломія, стараючись не вдихати пянкий запах хрусткої скоринки, летіла з усіх ніг додому. Як була слухняною, мама відламувала їй крайчик хліба, а зверху клала дві-три жирні тараньки, з яких текло пахуче масло, що просочувало мякуш. Дівчинка їла повільно, маленькими відкусами, наче розтягувала радість своєї простої страви. Бачачи кількість пляшок, було зрозуміло батьки чекають гостей, і іншої вечері вже не буде. Залишалося лиш непомітно вислизнути з дому і не втрапити на очі, бо можна й дістати. Минулий раз батько заїхав по загривку так, що голову стискало дві доби, а з носа кров капала.
Соломія вибралася з підїзду. В кишені ще лишалася чверть окрайця і ціла таранька. Надворі було тихо, не зважаючи на теплий весняний вечір. Десь недалеко лунала веселка музика, а в кишені чекали дві шоколадні цукерки. Як прекрасно іноді поблукати вулицями без холоду, а якщо що тітка Марія завжди пригощала чаєм з молоком та цукром. Соломія крокувала неквапно, вдивляючись у світлі вікна, і мріяла: от була б у неї подруга!.. Ось тоді Соломія була б цілком щасливою-довольною. Зявилася б душа, з якою все можна поділити: мрії, думки, мовчання, коли додому не можна.
Раптом жалібне пискання з кущів біля смітників зупинило її. Обережно розгребла купу ганчіря і в похиленій коробці з-під черевиків сиділо крихітне смугасте кошеня й тихо нявкало. Соломійка простягнула руку, і кошеня обнюхало її, а запах тараньки розпалив апетит. Малюк жадібно вилизував їй пальці, а вона заливалася сміхом від лоскоту.
Ой, голодний ти, так? А глянь, що в мене є! Соломія велично поклала перед носиком цілу рибку, а залишки хліба швидко сунула до рота.
Їж, малий.
Маленький вусань накинувся на частування, задоволено муркотів, ковтаючи цілі шматки та шипів, коли Соломія пробувала погладити.
Тихо, обережно. Не поспішай а то животик заболить. Я знаю, я вже була така, лагідно усміхнулася до нового друга.
А хочеш, візьму тебе жити до себе? Я тебе зватиму Смугачик і завжди, завжди ділитимусь своєю їжею, підхопила малюка на руки, легкого, мов пушинка, і сховала за пазуху.
Ліхтарі, жовті, як мед травневий, освітлювали тротуар, по якому йшла маленька дівчинка і перемовлялася до муркотливої мордочки, що визирала з-за комірця куртки.
***
Удома панувала тиша. На кухні лише порожні пляшки, брудний посуд і переповнена попільничка. Котел гудів, годинник цокав. Соломія сіла на стілець, посадила кошеня на стіл. Вусань боязко обнюхав порожню склянку.
Фу! Смугачику, не треба! Це гидота страшна. А то ще захочеш щодня те пити, а я ж тебе тоді й за друга вважати не зможу! засміялася дівчинка, обіймаючи малюка так міцно, як ніколи не обіймала.
Кошеня заурчало, впираючись мякенькими лапками в її носика. Мовляв, не хвилюйся, ми разом.
Тої ночі Соломія спала смачно й безтурботно. Снилося їй щось світле, бананове морозиво, пиріжки з вишнями. Смугачик прихистився під бочком, муркочучи свої котячі колискові.
А на ранок батько побачив кошеня розкричався, стукотів, щоб цієї «скотини» тут більше не було. Мати, затягуючись цигаркою й прикладаючи мокрий рушник до голови, прохрипіла, щоб дочку прибрала кота «аби біда не сталася».
Затамувавши образу, Соломія з Смугачиком на руках присіла біля підїзду. Віддавати кудись такого друга їй зовсім не хотілося. Ридаючи, попленталася до тітки Марії й благала залишити кошеня в магазині, клянучись відвідувати щодня, годувати, доглядати.
Тітка Марія зглянулася, жаліслива не відмовили серця жіночі дівчинці. Облаштували Смугачику в підсобці куточок стару светрину і майонезне пластикове відерце замість миски.
Усю весну й літо Соломія носила другові «окраєць» з бухана, що купувала, і за це не раз була битою вдома. А чи це важливо, коли маєш справжнього друга? Годинами ділилася всім з котом, а він муркотів на її колінах, примружуючи свої бузкові очі. Тітка Марія, підсипаючи йому в миску недоїдки, якось роздивлялася кошеня:
Господи, таких котів ще не бачила! Очі аж нереальні! Олю, глянь!
Дві продавчині захоплено вдивлялися у тепле прірву тих очей, а сам Смугачик хитро муркотів, ситий і щасливий.
До осені кошеня виросло на статного красеня. Великого, пухнастого, казкового. Покупці не раз хотіли забрати, та до чужих Смугачик навіть не підходив чекав свою хазяйку.
Якось Соломії не було кілька днів. Не купувала хліба, не навідувала кота. Марія занепокоїлася чи не захворіла? Але одного дня дівчинка прийшла. На її блідих щоках зеленіли синці, нижня губа підбита.
Впала, кинула коротко на здивовані погляди. За магазином, упершись опухлим від сліз личком у мякий бік друга, довго щось розповідала коту й заснула з обіймами на дивані. Тітка Марія тихенько накрила її старою ковдрою, а потім подзвонила дільничному дядькові Василю. Але той тільки побідкався важко, мовляв, довести, та й чіпатися до «тих людей» не хотів.
Вночі кошеня крутилося навколо, тривожно обнюхуючи Соломіїне обличчя, а під ранок і зовсім зникло. Усю ніч дівчинка проспала в магазині, і ніхто за нею не прийшов. Зранку Марія нагодувала її бутербродами і чаєм, попросила з тіткою Олею приглянути за магазином, доки сама піде до Соломіїних батьків. Та ще біля підїзду дорогу їй перерізав Василь:
Куди це поспішаєш? Тут убивство цієї ночі! Краще не втручайся. А дівчинки тієї, Соломійки, не бачила? Може, її десь поділи?
Н-ні. Вона в мене в підсобці ночувала. З нею все гаразд. А кого вбили?
Та її рідних, мабуть, все синька знову ворохнула, відмахнувся чоловік. Може, залишиш дівча в себе кілька днів, поки родичів шукаємо, щоб до притулку одразу не віддавати? А то тільки оформимо, як знайдеться яка баба.
Та лишиться, звісно, у тітки Марії аж серце защеміло. Вона поспішила до магазину щаслива як ніколи.
Разом із Олею вирішили дівчинці нічого не казати про смерть батьків. Просто сказали, що мама дозволила пожити у тітки Марії. Соломія тішилась щиро, просила навчити її користуватись касовим апаратом.
Відтоді Смугачик більше не зявлявся. Соломія довго й голосно кликала його довкола смітників, лишаючи їжу але дарма, вона так і стояла неторканою.
Марія піклувалася про дівчинку, боячись дня, коли в неї заберуть Соломію. Зрештою, відважилася подати документи на удочеріння. Їй відмовляли не підходить: самотня, ночами працює Марія стискалася в собі від тієї соціальної неспроможності, та все ж раз за разом знову йшла.
Минуло два місяці. Дівчинка звикла до нової маминої турботи, навчилась смажити яєчню, читати по складах, радувати господиню порядком.
Коли випав перший сніг а то було третього листопада Соломії виповнилося вісім. Вона задула барвисті свічки на медовику з магазину й сказала, обіймаючи Марію:
Хочу, щоб ми завжди були разом, і щоб ти була моєю матусею!
Я про це мрію, дівчинко моя, відповіла Марія зі сльозою на щоці.
У двері постукали. Гостей не чекали. На порозі стояв молодий чоловік із райвідділу по справах дітей у Львові.
Добрий день, я з опіки міста. Ваші заяви вивчив приїхав ближче познайомитись, простягнув руку.
Заходьте, розгублено запросила Марія.
Хочете чаю? У нас з тропічним смаком! Соломія поставила кухоль.
Дякую. А це твій торт? усміхнувся він.
Так, мені сьогодні вісім. Наступного року до школи йду!
Добре діло до школи. Як тобі тут? пригубив чай.
Чудово, оживилась дівчинка
Довго вони ще говорили в маленькій кухні, їли торт, запивали його чаєм. Марія мовчки сиділа поруч, спокійна, наче вперше за багато років.
Час мені їхати, сказав чоловік. Дістав із портфеля папку.
Ось тут усе для суду, Маріє Петрівно. Все просто, завтра зверніться до секретаря в районному суді, напишете заяву. Рішення формальність; заберете Соломійку додому.
Заберу? розгубилася Марія, ледь стримуючи сльози радості. А дівчинка обійняла гостя:
Дякую! Дякую! Дякую!
Дякуємо, прошепотіла Марія, ховаючи вологі очі.
Бережіть її, відповів той на прощання. І Марія помітила: у чоловіка були ті самі бездонні лілові очі, що й у Смугачика повні тепла і розумінняУвечері, коли сніг ложився мякими пластівцями, Соломія визирнула у вікно світ відразу став іншим. Здавалося, він народжувався вперше: тихий, сліпучий, без пляшок на підлозі та крику по ночах.
У темряві надворі щось майнуло знайома смугаста тінь прошмигнула у двір, зупинилась під ліхтарем. Смугачик! Дорослий, вищий і ще гарніший дивився просто на неї світлими очима. Соломія вибігла на ґанок у тапочках, та навіть холоду не відчула. Кіт наблизився, притулився до її ніг, а потім раптом вмостився, підняв мордочку й лагідно муркнув так, наче прощався.
Дякую, що прийшов, прошепотіла вона, обіймаючи смугасту шию. Я більше не сама. Ти дав мені маму.
Смугачик лизнув їй долоню, труснув вухом і легенько, мало не казково розчинився у снігу.
Соломія ще довго стояла, дивлячись у ніч, повну білого світла, поки далеко на ріжку магазину не заблимало віконце знак, що її чекають вдома. Вона посміхнулась і, забувши сльози, побігла до тепла. А в серці назавжди залишилась віра: дива трапляються, якщо хоч раз у житті зігрієш когось добром.
