**Запис у щоденнику**
Всі знають, що підвищення можна отримати по-різному. Хтось чесно заслуговує, хтось підсиджує начальника, а хтось їде з ним у відрядження.
Новина про те, що на місце Петра Єфремовича, який пішов на пенсію, призначили нового директора — причому зовнішнього — вибила всіх із колії. Надії, що посаду займе виконувач обов’язків Євген Володимирович, не справдилися. Кожен передавав чутки, додаючи деталей: це молода жінка, гарна, хитра, коханка того самого… Ім’я високого начальника не називали. Як то кажуть, не буди лихо…
О десятьй ранку всі зібралися у конференц-залі для знайомства з новою керівницею. Денис зайшов останнім. Немов за командою всі голови повернулися до нього.
Біля дверей стояла жінка з гладко зачесаними назад волоссям. Костюм сидів на ній ідеально, мов друга шкіра. Стройні ноги, високі підбори, яскрава помада й холодний погляд доповнювали образ.
— Ваше ім’я? — Її голос пролунав у тиші, ніби розірвана струна.
— Розумовський Денис Ігорович, — впевнено, але з легким викликом відповів він, ледь схиливши голову. Здавалося, ось-ось шаркне ногою. Але обійшлося.
— Ви запізнилися, Денис Ігорович, а я щойно говорила, що запізнення неприпустимі. Пробачаю вперше. Сідайте. — Від її тону у багатьох занились зуби.
Денис присіпортувався поруч із другом та колегою Ігорем.
— Ну що, лається? — пошепки запитав він.
— М’яко кажучи, — відповів той. — Не жінка, а робот, і з нас таких же хоче зробити.
Усі представлялися по черзі, коротко розповідаючи про свої обов’язки. За коментарями й питаннями нової директорки всі зрозуміли: вона добре знає справи компанії. Коли черга дійшла до Дениса, вона несподівано подякувала і відпустила всіх.
— Оце так, — усміхнувся Ігор. — Не позаздрю тобі.
— Та годі, пішли працювати, поки не звільнили, — відрубав Денис.
Виходячи, усі обговорювали, яких змін чекати.
Два тижні всі приходили вчасно, каву пили лише у обід, курили швидко й без задоволення. Але, як відомо, за два тижні звички не зникають. Незабаром усе повернулося: запізнення, перекури, кава кожної хвилини. Хоча без фанатизму.
Наприкінці третього тижня секретарка підійшла до столу Дениса:
— Ярослава Олегівна кличе вас до себе.
— Сідайте, — вказала вона на крісло. — Мені подобається, як ви працюєте. Чітко, без метушні. Чому досі рядовий співробітник? З моїм попередником були непорозуміння?
— Ні, — Денис не розумів, до чого вона веде.
— Керівниця вашого відділу через рік йде на пенсію. Думаю, час готувати наступника. — Вона пильно дивилася на нього. Він витримав погляд.
— Ви впораєтеся не гірше за неї, — додала вона, крутячи олівець у тонких пальцях. — У п’ятницю у Києві виставка нового обладнання. Поїдете, оціните. Чекатиму звіту. Квитки та відряджені отримаєте у бухгалтерії.
— Але п’ятниця ж уже завтра, — Денис виглядав збентеженим.
— Я знаю. Повернетеся в неділю. Є заперечення?
Він знизав плечима. Не скажеш же їй, що обіцяв синові відвести його у парк розваг. Ромчик чекав цього два тижні. Що дружина, швидше за все, не повірить у відрядження на вихідні. І все ж…
***
— Тату, ти ж обіцяв, — скаржився Ромчик.
— Думаєш, мені хочеться? Але робота є робота. Обов’язково підемо наступні вихідні. Привезу тобі… До речі, що тобі привезти?
— Робота-трансформера, — оживився хлопчик.
— Домовилися, — Денис потеребив його по голівці.
— А що, більше нікого нема? Дивні ці відрядження. У вихідні, — Тетяна акуратно складала його сорочки у валізу.
— Щоб більше людей могли відвідати виставку без шкоди для роботи. Нова директорка питала, чому я досі рядовий. Може, після цього запропонує підвищення, — додав він не без гордості.
— Вже час. А вона гарна? — несподівано запитала дружина.
Денис відчув підозрілий тон.
— Хто? — зіграВони вийшли з кабінету разом, і Денис зрозумів, що зробив правильний вибір, адже ніяке підвищення не варте втрати родини та власної гідності.
