Він повернувся додому на світанку. На губах — присмак минулого.
Олег з’явився на порозі ледь не з першими променями сонця. Його не було всю ніч. У передпокої його зустріла Марія — бліда, з заплаканими очима, у нічній сорочці, босоніж.
— Чому ти не подзвонив? — голос її тремтів, немов струна.
— Не зміг… Пробач, — тихо відповів він, уникаючи погляду. Пройшов у кухню, машинально поставив джезву, засипав мелену каву, долив воду.
Він не знав, з чого почати. Що сказати? Як пояснити, що одна ніч перевернула його світ? Зрозуміє Марія? Повірить?
Вона сіла навпроти, мовчки, без докорів. Просто чекала.
Олег дістав із кишені акуратно складений аркуш паперу, розгорнув. Лише один погляд дружини — і все стало зрозуміло. Ім’я. Одне єдине слово: «Наталя». І все встало на свої місця.
Три роки тому. Все почалося звичайної п’ятниці.
Робочий тиждень добіг кінця, Олег Іванович, керівник інженерного відділу у будівельній компанії, із полегшенням зачинив за собою двері кабінету. На вулиці було тепло, пахло весною та надіями. Він мріяв про тиху вечерю, про сміх дітей, про плани на дачі з коханою дружиною Марією. Все було, як завжди. Поки не випадковий погляд.
Він побачив її.
П’ятнадцять років без вісті — і миттєво впізнав. Наталя. Перше кохання. Та, від якої колись пекло в грудях, перехвалювало голос і німіли долоні.
Він згадав: восьмий клас, її золотисті кучері, сором’язливі усмішки, несміливі погляди. Перше зізнання. Три роки шкільної дружби, поцілунок на випускному, обіцянка бути разом… А потім — холодне прощання: «Я виходжу заміж. Наше дитинство — у минулому».
Він страждав, але життя не зупинилося. З’явилася Марія. Надійна, спокійна. З нею він побудував сім’ю, народилися діти, з’явилися звички та буденність.
Але та зустріч… Вони зупинилися на проспекті, обличчям до обличчя. Наталя щось розповідала про наукову конференцію, про суботу в місті їхньої юності. Він ківав, але не чув слів — лише биття власного серця.
У кав’ярні все переплелося — минуле та сьогодення. Наталя — успішна, гарна, заміжня. Дітей поки нема, але все попереду. Вона сміялася, торкалася його руки — і він забував, хто він, де він і кому повинен дзвонити.
Потім був номер у готелі. Шампанське. Гірко-солодка ностальгія. Тієї ночі він був тим юним закоханим. Цілував її волосся, шепотів те, що не сказав у юності. Наталя повторювала: «Я ніколи тебе не забувала».
Але ранок настав, як вирок. На вокзалі вона плакала, він мовчав. У потязі вона залишила номер — на пом’ятому паперці. І зникла.
Олег повернувся додому. На зорі. Винний, розгублений. Діти вийшли з кімнат — тривожні, притихлі. Він навіть не знайшов слів. Лише прошепотів:
— Пробачте…
У кухні — звична тиша. Марія сиділа навпроти, мовчки, наче слухала власні думки. Він дістав папір. Вона побачила ім’я. Її голос зірвався:
— Ну що, Олеже? Хочеш повернутися туди? Назад, у дитинство?
Він згадав, як колись розповідав їй про шкільне кохання, лежачи на траві під дачним небом. Вона сміялася тоді, але все запам’ятала.
Він підійшов до вікна, довго дивився на місто. Потім акуратно розірвав папір із номером і викинув. Підійшов, обійняв дружину, прошепотів:
— Пробач. Більше ніколи. Клянусь.
Вона не відштовхнула, але й не притулилася.
— Все, Олеже. Юність скінчилася. Сам розбирайся з почуттями. Я зі своїми впораюся.
Минув місяць. Вони жили поруч, але не разом. Він спав у вітальні. У домі панувала важка тиша. Діти перешіптувалися, наче сталося горе. І це було горе. Тільки не смерть — а втрачена довіра.
Та одного ранку Марія поставила поруч із його рукою чашку чаю. І в цю мить щось змінилося. Без слів. Без пояснень. Просто повернулося.
Вона допомогла йому пережити сором. Повернула його з минулого в сьогодення. До родини.
З Наталею він більше не бачився. І не хотів. Спогади приходили тихо, із легкою журбою, але без болю. Усе минуло. Залишився лише осад. Легкий, гіркий. Як ранкова кава, випита на самоті.
