Хочу поділитися з вами своїм досвідом. Можливо саме зараз комусь з вас потрібно почути саме ці слова.
Я довго вагалась. Ми з чоловіком давно вже не кохали один одного по справжньому. Точніше, я не впевнена, що він взагалі колись мене кохав. Завжди було відчуття, що він зі мною лише через те, що я для нього зручна. Віддана закохана дурепа, яка завжди буде біля нього.
Але якось я прочитала фразу, яку колись сказав Пауло Коельо «якщо ви достатньо сміливі, для того щоб сказати «бувай», то життя обов’язково подарує вам своє «привіт». Ця фраза трапилась мені саме тоді, коли я була найбільш розбита, коли відчувала бездонну порожнечу в середині себе. Біль та розчарування поїдали мою душу. Я вже не сподівалась, що зможу знайти вихід. Я хотіла, щоб чоловік змінився та в нас з ним все було знову добре. Щоб на нашій вулиці знову засяяло те тепле та ніжне сонечко кохання, навіть якщо воно було ілюзорним.
Але я зрозуміла, що я настільки не любила та не поважала себе, що готова була жити з людиною, яка мене не те що не любить, навіть не поважає як особистість. Я дуже боялась відпустити. Для мене відпустити було рівноцінним втратити назавжди та безповоротно. Я щодня годувала себе новою порцією самообману а-ля: «Ми пов’язані глибокою та душевною любов’ю». Але ця так звана любов роздирала, розбивала та вбивала мою душу.
Я вирішила втекти. Піти. Забути. Відпустити. Життя в мене одне і витрачати його на неправильних та токсичних людей я не хотіла. Якщо так подумати в кінці кінців в мене буду лише я.
Так, йти було боляче. Ніби від мене відірвали частину тіла. Я вкладалася в ці відносини колосально. Раніше я вважала, що потрібно боротися за це «кохання», я ж боєць. Але це було колись… Не змогла я більше. Не змогла залишатися з чоловіком, який робив мені боляче своїми вчинками, словами, поведінкою. Іноді навіть навмисне. А може і не іноді, а завжди…
Як я вже вияснила, залишитися одній не так вже й страшно. А якщо говорити точніше, то взагалі не страшно. Просто не звично. Так, зараз я самотня, АЛЕ мені так легко на душі, так легко жити, я повністю вільна. Я нарешті полюбила себе і почала поважати.
Тому я хочу сказати вам – якщо вам погано в стосунках, ви відчуваєте, що вас тягнуть на дно чи не дають розвиватися, то йдіть. Ви у себе одні. Не виснажуйте себе. Не знущайтеся з себе. Так, це боляче. Так, важко. Але ви будете більше та довше страждати в токсичних стосунках.
Йдіть та не озирайтеся назад. Йдіть вперед, до щастя!
