Ото ж, слухай, була така історія…
«Ходи зі мною! У мене двір тепер без собаки. Будеш добрим сторожем не жалітиму!» Сів на велосипед і поїхав у село. Дорогою дід Іван озирався раз, другий… Але ніхто за ним не біг.
Вона була «нелюдимою» собакою… Ну, як кажуть про людей «дикун»… Вона була такою самою…
Колись, дуже давно, багато літ тому, дід Іван пішов у ліс за ліщиною та знайшов цуценя підлітка. Хіба що Господь знає, як воно опинилося в такій глушині.
Вона просто мовчки блукала серед дерев. Навіть не на привязі… Маленьке, мокре після дощу… Дід Іван нахмурився і підійшов ближче.
Незграбна, не надто вродлива… Але все ж… На нього подивилися карі очі… Не цуценячі… Очі мудрої звірини… Дід задумався.
«Ходи зі мною! У мене двір тепер без собаки. Будеш добрим сторожем не жалітиму!»
Сів на велосипед і поїхав додому. Дорогою озирався не раз, але ніхто не йшов слідом. Іван уже й забув про ту зустріч.
Зайнявся господарством. А господарство було не абияке: три порося, свиня з десятком малят, корова Зірка, кури, качки з каченятами та кіт Барсик…
Дід скрутив цигарку магазинні не любив, відчинив калітку й сів на лавку відпочити. Та раптом завмер…
На нього дивилися ті самі карі очі… Дивилися так уважно, так дивно, що Іван і не знав, що йому робити.
«Ну що, йдемо у двір?» Після довгої паузи цуценя відступило й зникло в темряві.
Так минуло не день і не два… Карі очі стежили за ним щоночі, ніби вирішуючи, чи вартий він довіри…
Аж одного вечора, коли дід сидів на лавці з цигаркою, вона підійшла… Обнюхала й лягла біля його ніг…
Іван не був лагідним мужиком. До животини ставився практично свиня годована, корова доїться, собака вартує… І скільки їх у нього було за життя, не злічити.
На початку літа помер пес Грім кліщі, сказав лікар. Ніхто особливо не сумував. Дід чоловік суворий, сльозам не потакає. А дружина його Ганна і тим більше… Ох і жінка! Усе село памятає, як теля одним ударом прибила, бо воно бодалося, коли воду давала…
Дід затягнувся й глянув на цуценя, що лежало біля ніг. Карі очі стежили…
«Ну що, звірюко, вирішила жити в мене? Слухай: годуватиму двічі на день, чим Бог пошле. Будка є, тепла. Вночі іноді відпускатиму гуляй, але через три години бути тут! Щоб ніхто чужий не пройшов! Якщо згодна, ходи за мною!»
Так і почалося її нове життя. Дід назвав її Зіркою. Звідки він узяв таке імя невідомо. Тепер у неї була будка, велике подвіря та ланцюг.
Час минав, і з незграбного цуценяти вона стала величною, могутньою собакою, якої боялося все село. Ходили чутки, що в її жилах тече вовча кров…
Вона була неймовірно гарною, але звички мала не собачі. Не виляла хвостом, не лизала руки. Коли до неї підходив дід, Ганна чи рідня, вона просто лежала й спостерігала.
А от чужинців готова була рознести… Навіть не гавкала гарчала. І той рик був жахливий! Тому будку перенесли на город, аби люди не боялися стукати у ворота.
Вночі дід іноді відпускав її зі словами:
«Через три години бути тут! Бач, доярки бояться рано йти через тебе! Нікого не чіпати! Три години!»
Нікого вона ніколи не вкусила. Мабуть, мала інші справи… Але завжди поверталася вчасно, за що дід її поважав…
Цуценят Зірка приносила регулярно. І хоча її боялися, малечі розбирали, як гарячі палянички. Навіть з інших сіл приїжджали бо поважали. Вона ж просто так не нападала.
Одного літнього дня Зірка грілася на сонці, одночасно стежачи за маленькою Олесею, що гралася в пісочниці біля хати, та за бабою Ганею, яка працювала в городі.
Зірка знала баба привязує онучку до дерева, щоб не пішла кудись. Олесі тільки виповнилося три, і батьки привозили її на вихідні.
І ця мала завжди бігла саме до Зірки, розплющивши рученята:
«Зіірочко! Зірочко!»
І собаче серце стискалося від любові.
Але того дня Зірка задрімала… А прокинулася від того, що Барсик шкрябав її по носі кігтями.
«Зроби щось! Олеся тоне!»
Зірка глянула за паркан дівчинки не було ні біля пісочниці, ні біля дерева.
«Вона біля ставка! Лізе за панамкою! Допоможи!»
І тоді Зірка загавкала… Так голосно, як ніколи! Рвалася, стрибала, намагаючись зірвати ланцюг.
Баба Ганя випросталась:
«Здуріла, собако…» і знову почала полоти.
Тоді Зірка завила… Не просто завила заревла, як вовчиця. Так страшно, що у всіх волосся стало дибки.
І тільки тоді Ганя зрозуміла щось не так. Кинулася шукати. Сусіди вибігли з дворів…
Олесю витягли зі ставка в останню мить.
Село
