— Мамо, ну чому ти так вирішила? Ми тепер живемо в теплі та затишку, а ти одна, у глушині, у цьому старенькому будиночку? — голос Софійки звучав докірливо, майже зі сльозами.
— Не хвилюйся, доню. Я вже прикипіла до цієї землі. Душа давно просилася в тишу, — спокійно відповіла Марія Іванівна, складаючи у валізу останні речі.
Рішення вона прийняла свідомо, без жодних жалій. Її київська однушка, де вони ютилися вчетверох — вона, дочка, зять і онук — стала занадто тісною. Постійні суперечки між Софійкою та Олегом, роздратовані нотатки у голосі, хлопання дверима — все це тиснуло сильніше, ніж тісні стіни. А Юрко вже підріс, і Марія зрозуміла: нянька більше не потрібна. Її турбота тепер лише заважала.
Спадщина від бабусі — дерев’яний домик у селі під Полтавою — спершу здавався жартом долі. Але потім, дивлячись на старі фото, на зарослий яблуневий сад, на горище, де збереглися її дитячі іграшки, вона раптом усвідомила: саме туди їй і треба. Там спокій, спогади, тиша і… можливо, щось нове. Серце підказало — час.
Вона організувала переїзд за один день. Донька благала не їхати, ридала, але Марія лише усміхалася і гладила Софійку по голові. Вона не сердилася. Розуміла: у молодих — своє життя. А в неї — свій шлях.
Будинок зустрів її бур’яном та зламаним парканом. Стеля просіла, підлога скрипіла, а у повітрі стояв запах сирости й забуття. Але замість страху Марія відчула рішучість. Скинула пальто, закатала рукави й взялася за прибирання. До вечора в хаті вже горіло світло, пахло свіжістю й запареним чаєм, а біля печі стояли привезені з міста книги й в’язаний плед.
Наступного дня вона пішла до сільмагу — купити фарбу, ганчірки, дрібниці для господарства. По дорозі помітила, як навпроти, біля хати, у городі копався чоловік. Високий, з сивиною на скронях, але з доброю усмішкою.
— Доброго здоров’я, — перша привіталася Марія.
— Доброго дня. Ви до кого сюди? Чи оселилися? — зацікавлено спитав він, витираючи руки об старий рушник.
— Назавжди. Я Марія. Переїхала з Києва. Будинок бабусін.
— Я Петро Михайлович. Живу навпроти. Якщо допомога потрібна — кажіть. У нас тут сусіди привітні, не загинете.
— Дякую. А може, зайдете на чай? Відзначимо новосілля. Заодно й познайомимося.
Так усе і почалося. Вони довго сиділи на ґанку, пили чай із варенням і розповідали про життя. Виявилося, що Петро — удівець. Його син давно виїхав до столиці, дзвонить рідко, а в гості майже не завітає. І Петро, як і Марія, давно не відчував себе потрібним.
З того дня він став частим гостем. Приніс дошок, полагодив паркан, допоміг пофарбувати дах. Приніс сіна для печі. А ввечері вони сиділи під ліхтарем, балакали, згадували минуле, читали вголос книги.
Поступово у житті Марії все налагодилося. Вона розбила квітник, посадила яблуні, почала пекти пироги, на які збігалися сусіди. Софійка дзвонила часто, просила повернутися, казала, як сумно без мами. А Марія лише посміхалася й відповідала: «Доню, я тут не сама. Я вдома. І вперше за багато років справді щаслива».
Отак і зійшлися два самотні серця. Серед старих стін, серед тихих вуличок і трави по пояс. Зійшлися, щоб довести: ніколи не пізно почати все спочатку. І що в старому будинку може початися нове життя.
