Звати мене Людмила. Мені 61 рік. Зараз я на пенсії. В мене троє дітей. Вони давно виросли і створили свої сім’ї. Допомагають багато, часто приїжджають. Коли я виховувала їх, то завжди використовувала мову. Не люблю kричати, а тим паче – бuти. Діти все розуміють, потрібно тільки навчитися правильно пояснювати. Якщо людина не вміє, то це в неї проблеми, а не з дитиною щось не так.
Навіщо я це розповідаю? Пенсійні будні не такі вже веселі, але я завжди вміла знайти собі заняття. Щоранку я беру книгу, роблю в термос чай і йду на свою улюблену лавочку. Вона розташована під деревцем, біля дитячого садку.
Я помітила нову виховательку. Молода жінка, на вигляд, років тридцять, одягнена зі смаком. Як вона встигає за собою доглядати, ще й на такій емоційно важкій роботі працювати, гадки не маю.
На перший погляд, вона вела себе професійно. Була мила з дітьми, мирила розбишак, слідкувала, щоб ніхто не втнув дурниць, але якщо придивитися, то можна помітити деякі протиріччя. Я звернула увагу, що жінка гарно відноситься до дітей, які краще вдягнені та вже мають дорогі гаджети. Здалось, подумала я.
Час йшов. Я, як завжди, починала кожен ранок з читання книги на лавочці. І ось, в один з таких ранків, стала свідком жахливої сцени. Діти щось не поділили. Дівчинка рюмсала, а хлопчик лупцював її. Крики були такі гучні, що я краєм вуха почула:
– Ти біднячка! Не підходь до мене! Батьки сказали, не дружити з тобою! Хто знає, яка в тебе зараза!? – волав малий.
Прибігла вихователька, та сама молода жінка, заспокоїла хлопчика, а дівчинку схопила за руку та відвела в сторону. Жінка з дитиною зупинилася неподалік від мене. На стару жінку під деревцем ніхто не звернув увагу. Напевно, вирішила, що стара, значить – глуха. Але я добре все чула.
Вихователька почала звинувачувати маленьку в поганій поведінці. Вона аж шипіла, поки говорила. З її слів, дитина сама винна, адже їй, через соціальний статус, не варто спілкуватися з тим хлопчиком. Вона не може псувати своєю присутністю його репутацію. Є багаті, а є бідні. Останнім не варто плутатися під ногами перших. Так було завжди і це треба прийняти та змиритися, адже боротися з соціальною ієрархією – безглуздо.
В мене щелепа відпала! І о це педагог?! Цю жінку допустили до роботи з дітьми?! Коли я вчилась, усі були рівні! Я своїх дітей так виховала, саме тому з них виросли гарні люди. Невже зараз такі цінності? В кого телефон крутіший?
Дівчинка продовжувала плакати, а вихователька далі промивала мізки дитині. Я не витримала. Хай я буду сварливою бабкою, але залишити таке неподобство без уваги просто не могла. Я підійшла до огорожі і окликнула виховательку. Вона стрепенулася, знайшла мене поглядом і мило посміхнулась. Лицемірка.
– Де ви манерам вчились? – спитала я.
Жінка здивувалась, але швидко взяла себе в руки.
– Ви чиясь бабуся?
– Так, цієї дівчинки. Вам мати не говорила, що ображати слабших – найганебніший вчинок?
Вихователька розгубилась. Зрозуміла, що я все чула. В мені кипів вулкан.
– Якщо вас в дитинстві образили чи чогось недодали, то не треба переносити свої комплекси на дітей! Займіться краще собою, бо виглядаєте ви гарно, а ведете себе як справжня гадюка! – дуже вже хотілось сказати міцне слівце замість «гадюки», але ж не при дитині.
Вихователька побіліла, але знайшла сили зібратися і попросити вибачення. Тьху! Нехай перед дитиною вибачиться! А Юлечка, так звали дівчинку, подякувала. Наступного ранку, познайомила з мамою. Наплела про мене! З її слів, я супергерой, який взявся нізвідки і врятував її від «гадюки». З тих пір, в мене з’явились дві подружки – Юлечка та її мама. А вихователька дитину більше не чіпала. Може її злякала агресивна «бабуся», тому моїй «внучці» більше не розповідали, як правильно жити.
