Розповім вам історію про людську наглість. Ми з чоловіком мали поїхати до його батьків. Так як ми на той момент все ще відкладали гроші на машину, то довелося їхати потягом. Тому ми взяли білети на плацкарт, чоловікові на верхню полицю, а мені на нижню, бо я дуже боюся спати на верхній, а чоловік не крутиться увісні тому одразу погодився, адже був впевнений, що не впаде.
Нашою сусідкою також була старенька бабуся, яка купила білет на другу нижню полицю. Ми сіли, почали знайомитись і нашу ідилію перервала нагла жінка з грудною дитиною, яка ні привітавшись ні посміхнувшись вона одразу в грубій наказовій формі заявила, що я маю віддати їй своє місце на нижній поличці, а сама маю залізти на другу…
Звісно ж я була шокована такою неймовірною наглістю. І я одразу відповіла, що купила білет саме на нижню полицю ще місяць назад, бо боюсь спати на верхній, адже дуже кручуся увісні. Тоді вона почала вимагати бабусю залізти на верхню полицю. Але вона теж відмовила, бо ж має хворі ноги і попросту не вилізе на верх. Вона ж почала бурчати на мене з чоловіком, мовляв, в мене є чоловік, а в неї ні і їй важко. Ну так я в цьому винна? І це не означає, що вона може так себе поводити…
Тоді ця мамаша попросила нас побути з дитям та приглянути за речами, а сама пішла в інших випрошувати нижню полицю, але з таким тоном та манерою спілкуватись їй всі відмовили. Потім, коли ми сіли обідати – вона почала міняти маленькому підгузник. Прямо на полиці для білизни. Ми почали сваритись, звісно ж, адже ми їмо, а вона тут таке робить. Але нас чекала сповна очікувана відповідь:
-Маля не почекає! Він маленький! Які ви безсердечні…
-Ми обідаємо, можна не робити?
-Нічого, це плацкарт, так шо потерпите. – ну нічого собі, а норми пристойності їй певно не відомі, я так розумію.
Чоловік вирішив привідкрити вікно, щоб трохи пустити свіжого повітря, бо запах стояв далеко не квітковий. Як ви думаєте, що сталось? Так, почались крики про те, що ми робимо, як ми можемо, маля простудиться і так далі і тому подібне. Крики її чув весь вагон, це без сумніву, бо голосок в неї добрячий. Потім я вирішила попшикати парфумованою водою, щоб якось перебити запах дитячих сюрпризів, але знову отримала порцію вересків, що ця вода нашкодить її дитині, бо тій не буде чим дихати. А запах зіпсованого підгузка дуже оздоровчий, так?
Потім, коли всі вже полягали спати, вона дочекалась, поки старенька вийде до туалету і хутко побігла з малям влягатися на її місце, закрила очі і нібито спить. Бабця прийшла, а тут мамаша спить. Вона намагалась її розбудити, але та вправно прикидалась сплячою. Тоді бабця попросила мого чоловіка підсадити її на верхню поличку, бо сама не вилізе…
Тоді мі чоловік не на жарт розізлився, схопив за шкірки та випхав з місця старої. Та почала вересщати на весь вагон, мовляв як ми посміли і тому подібне. Тоді чоловік, що спав на боковій поличці встав та почав кричати на неї у відповідь:
-Та господи! Досить вже! Лягай вже на моє місце тільки не верещи вже так! – сказав він та поліз на верхню полицю…
Але та ніч була ще тою. Її немовля ревіло без перестану близько двох годин. Весь вагон не виспався тієї ночі, а на ранок міцно спали лише та мамаша та її дитина. Тоді я запропонувала людям у вагоні подивитися на моєму планшеті дуже смішну передачу, щоб помститися цій наглій жінці і всі з радістю погодилися. Ми включили передачу та по-голосніше…
Всі реготали від душі, а мамаша прокинулась та почала знову верещати, що ми знущаємось з неї і з дитини, порушуємо дитячий сон і т.д. На що ми іронічно відповіли:
-Ну це ж плацкарт! Потерпите!
Можете засуджувати нас, за такий вчинок, адже дитина по суті не винна, що в неї така ненормальна мамця, але були б ви на моєму місці та на місці всіх інших людей у вагоні – ви б нас зрозуміли. Тим більше ї вчинок з бабцею, в якої хворі ноги це верх неповаги до людини. Я тепер розумію, чому в неї немає чоловіка, але я не розумію, як таким людям не соромно за свою поведінку і мені страшно за її дитину. Бо я б нікому не побажала ні такої мами ні такої дружини.
Як ви вважаєте, правильно ми вчинили, що не терпіли таке відношення і таке нахабство, чи все ж вартувало б промовчати та потерпіти?
