Оксана стояла біля вікна, спостерігаючи, як густий львівський сніг обволікає місто. Розмова з чоловіком добігала кінця звичайний буденний дзвінок, яких було безліч за їхні шістнадцять років шлюбу. Тарас, як завжди, звітував про «командировку» до Одеси: усе добре, зустрічі йдуть за планом, повернеться через два дні.
«Добре, коханий, тоді до звязку», промовила Оксана, відводячи телефон від вуха, щоб натиснути кнопку завершення. Але раптом щось спинило її руку. На іншому кінці дзвінка вона чітко почула жіночий голос, ніжний і молодий:
«Тарасочку, ти йдеш? Ванна вже готова»
Її пальці завмерли. Серце зупинилось, а потім закалатало, наче хотіло вирватися з грудей. Вона швидко притулила телефон до вуха знову, але почула лише розривні гудки Тарас уже розірвав зєднання.
Оксана повільно опустилася у крісло, відчуваючи, як під нею тремтять коліна. В голові кружляли думки: «Тарасочку Ванна Яка ванна під час командировки?» Память підкидала дивні моменти останніх місяців: часті поїздки, пізні дзвінки, які чоловік приймав лише на балконі, новий парфум у його авто.
Тремтячими руками вона відкрила ноутбук. Зайти в його пошту було легко пароль вона знала ще з тих часів, коли між ними була довіра. Квитки, бронювання готелю «Люкс для молодят» у «Премєр-Палаці». На двох.
Серед листів вона знайшла й листування. Соломія. Двадцять пять років, інструкторка з йоги. «Коханий, я більше не можу. Ти обіцяв розірвати шлюб ще чотири місяці тому. Скільки ще чекати?»
Оксані зробилось погано. Перед очима промайнули спогади: їхнє перше побачення, коли він був простим менеджером, а вона бухгалтеркою-початківцем. Вони разом збирали на весілля, ютилися в орендованій кімнаті. Раділи першим успіхам, підтримували одне одного. А тепер він фінансовий директор, вона головна бухгалтерка тієї ж компанії, і між ними прірва в шістнадцять років та двадцять пять років Соломії.
В номері готелю Тарас нервово ходив туди-сюди.
«Навіщо ти це зробила?» його голос дзвенів від злості.
Соломія лежала на ліжку, загорнувшись у шовковий халат, її русяве волосся розсипалось по подушці.
«Ну й що? вона потягнулась, як кішка. Ти ж сам казав, що скоро підеш від неї.»
«Я сам вирішу, коли! Ти розумієш, що наробила? Оксана не дурна, вона все зрозуміла!»
«І чудово! Соломія різко сіла. Мені набридло бути тією, кого ти ховаєш. Я хочу бути з тобою на людях, зустрічатися з твоїми друзями!»
«Ти поводишся як дитина», прошипів він.
«А ти як боягуз! вона підбігла до нього. Подивись на мене! Я молода, я можу народити тобі дітей. А що вона? Тільки рахує твої гроші?»
Тарас схопив її за плечі: «Не смій так про Оксану! Ти нічого не знаєш про нас!»
«Знаю, вона вирвалась. Знаю, що ти нещасливий. Коли ви востаннє кохались? Коли подорожували?»
Тарас відвернувся до вікна. Десь там, у засніженій Одесі, у їхньому львівському будинку все розпадалось. Шістнадцять років і все зруйнувалося через одну фразу.
Оксана сиділа в темній кухні, тримаючи холодну чашку кави. На телефоні десятки пропущених дзвінків. Вона не піднімала. Що тут казати? «Коханий, я чула, як твоя коханка кличе тебе в ванну»?
Память показувала кадри їхнього життя: ось він дарує їй обручку посеред ресторану. Ось вони переїжджають у свою першу «двушку». Ось він тримає її за руку на похоронах мами. О
