Ось адаптована історія:
**Інший Коваль…**
Максим відчув, як Оля торікала його за руку.
— Що? — Він розплющив очі. — Вже почалося?
Вона загадково посміхається і дивиться на ліжко навпроти.
Максим повертає голову й бачить клуночок. Торчне його, але ковдра піддається під пальцями. Клуночок порожній…
— Максиме! — десь іздалеку луна відчайдушний голос Олі.
Він розплющує очі й бачить її напружені риси, ніби вона щось прислухається. Стурусює головою, намагаючись збити рештки сну.
— Що? Вже? Та ж ще два тижні…
— Не знаю, живіт боляче, — каже Оля.
— Так… — Максим підпирається на лікті. — Треба «швидку» викликати. — Повертає голову й дивиться на ліжко поруч. Ніякого клуночка немає, і він з полегшення видихає, відганяючи видіння.
— Давай почекаємо. Не певна, що це перейми. Просто живіть схопило. Мені казали, що «швидку» варто викликати, коли перерва між переймами скоротиться до десяти відтінків. — Оля дивиться на чоловіка з надією.
— Поки «швидка» приїде, ти встигнеш народити. Де телефон? — Максим тягнеться до джинсів на спинці крісла. Із кишені вивалюється телефон. Звук падения приглушає м’який килим.
Він остаточно прокидається, сідає, піднімає телефон і натягує джинси. А позаду стогне Оля, огортаючи живіт.
— Що? Перейма? — Він перекидається на її ліжко, сідає поруч і починає кулаками масажувати їй поперек, як вчили на курсах.
— Дихай глибоко, — каже він і сам починає шумно вдихати носом, а потім видихати ротом.
Оля повторює за ним.
— Вже пройшло, — говорить вона й вимучено посміхається.
— Я викликаю «швидку». — Максим стрибає з ліжка. — Ні. Одягайся, я сам відвезу тебе до пологового. Швидше буде.
Сумка вже давно зібрана й стоїть у кутку.
— Документи у тумбочці, — каже Оля, натягуючи через голову вільну сукню.
Максим бере документи, бачить на дні тумби зарядку та кладе її в сумку.
— А паспорт?
— У шафі, — відповідає з-під сукні Оля.
Він мчить у кімнату, шукає паспорт, лаючи Олю, що не склала документи разом. «Так, її телефон…» — Де твій телефон? — кричить він.
— Ось, на тумбочці, — спокійно відповідає Оля.
— Олю, ну казав же, тримай все поряд, щоб швидше зібратися. Як мала… — бурмоче він, повертаючись до спальні. — А щітка, зубна паста…
Оля винувато посміхається, але посмішка кривиться від нової хвилі болю.
— Зараз. — Він кидає сумку на підлогу й знову масажує їй спину.
Зсередини підіймається роздратування. Погляд падає на годинник — пів на шосту ранку.
Оля розслабляється, біль відпускає, але через декілька хвилин повертається.
Максим натягує футболку, піднімає сумку.
— Пішли, може, встигнемо спуститися до наступної перейми.
Оля перевалюється до передпокої, тримаючи великий живіт. Максим взуває її в широкі черевики. Звичні туфлі відставлені — відчок не влізе. Допомагає надіти пальто, накидає капюшон, починає взуватися сам. Шкарпетки… Забув. Немає часу шукати. Він засовує босі ноги в кросівки.
— Пішли? — Він допомагає Олі підвестися з кріслаВони вийшли з квартири, і Максим в останнє глянув на порожній клуночок уві сні, усміхаючись думці, що скоро він буде справжній.
