**Щоденник**
Навіщо Катерина почала вязати пінетки, вона й сама не знала.
Її доньці Олені вже минуло сорок. Два роки тому вона овдовіла, так і не народивши дитини. Минулого року знову вийшла заміж, але чоловік був молодший і казав, що хоче ще пожити «для себе», без поспіху.
Син Катерини давно оселився в Канаді і не збирався повертатися. Племінники вже виросли, але до власних дітей їм було ще далеко. У домі не лунав дитячий сміх, не було й надій на онуків.
Якось у магазині Катерина натрапила на пряжу. Мякі відтінки української вовни здались їй чарівними. Спочатку хотіла звязати собі светр, купила тонкі спиці та гачок. Та несподівано почала вязати пінетки.
До вечора перша пара була готова. Пряжі лишалося ще багато. Наступного дня вона звязала чепчик, потім кофточку і штанишки з гумкою. Закінчивши комплект, дістала стару коробку з ґудзиками й вибрала найкращі у вигляді квіточок.
Випрала все в тазі з мяким засобом, обережно розклала сушити на рушник. Дивлячись на ці крихітні речі, Катерина зітхнула:
Так і помру, не тримавши онуків на руках
Але раптом подумала:
Десь у світі є дитина, якій вони справді потрібні.
Відкрила ноутбук, шукала будинки малюка у Києві. Перечитала кілька статей, зібралася й пішла за новою пряжею цього разу в блакитних тонах.
За кілька днів звязала комплект для хлопчика. Потім ще десять пар пінеток і стільки ж шапочок, кожну іншого кольору. Уклала все в коробку й поїхала до будинку малюка.
Без сертифікатів не візьмемо, пояснила працівниця. Краще б привезли памперси, вони завжди потрібні.
Катерина стояла з вязаними речами в руках і плакала.
Гаразд, якось оформимо, згодилася жінка. Ходіть, приміряємо на малюків.
Вона брала на руки немовлят, гладила їхні щічки й надягала пінетки. Тим, хто був старший, приміряла шапочки.
Повернувшись додому, розповіла чоловікові:
Кажуть, памперси потрібні.
Добре, відповів він. Завтра купимо. А зараз давай варити борщ.
Нам не дадуть дитину, ми ж старі, мені 62, а тобі 63, прикро сказала Катерина.
Може, й не дадуть, але двері відкриті, спокійно відповів чоловік. Можна домовлятися, приходити, допомагати. Пінетки й шкарпетки звяжемо точно знадобляться.
Там є близнюки: хлопчик і дівчинка. Світленькі, майже два роки, задумливо промовила Катерина. Думаю, їм підійдуть вязані костюмчики. Може, зараз ще великі, але діти ж ростуть. А пінетки саме їхнього розміру, я їх у вигляді черевичків зробила.
Поїдемо разом, запропонував чоловік. Я все влаштую.
Так і сталося. Чотири місяці вони були волонтерами в будинку малюка. Катерина вязала нові речі, а близнюки вже кликали її «мамою». Але одного разу, коли вони прийшли, дітей там не було.
Представляєте, їх усиновили, одразу обоє! розповіла працівниця. Зробили фото у ваших костюмчиках, і вже того ж дня подзвонила одна пара. Документи готували кілька місяців, а сьогодні їх забрали. Аж боялися, що не візьмуть двох одразу.
У Катерини навернулися сльози.
Чого ж ти плачеш, дурненька? ніжно промовив чоловік. Треба радіти.
Того вечора подзвонила Олена:
Мамо, заїдьте з татом? Потрібна допомога.
Що, знову кран тече? спитала Катерина.
Ні, треба зібрати ліжечко, відповіла донька. Приїдете? Краще не дзвоніть, відчиніть своїми ключами.
Добре, відповіла Катерина.
Вони сіли у свою «Таврію» й поїхали. Квартира сяяла чистотою, з кухні пахло варениками. Катерина з чоловіком перевзулися.
Поміться та заходьте в кімнату! крикнула Олена з кухні.
Вони сіли на диван, дивилися новини. Раптом чоловік штовхнув її в бік.
Катерина підвела голову. У дверях стояв зять, Андрій.
На його руках сиділи ті самі близнюки, у звязаних нею костюмчиках і пінетках-черевичках. Хлопчик тримав грушку, а дівчинка, з перемазаним обличчям, тягнулася до неї. Андрій усміхався.
Навіть не знаю, як сказати Тепер у вас є онуки. Мовчали, бо не знали, чи вийде оформити. Олена зараз прийде, варить їм кашку.
У кімнату вбігла Олена, зрумянена й щаслива.
Мамо, тату, знайомтеся це Софійка й Івасик. Я побачила їхнє фото на сторінці «Сироти в очікуванні». Близнюки, як ми з братом.
А пінетки такі ж, як ті, що ти нам колись звязала, памятаєш? Я показала Андрію їхнє фото, і він сказав: «Беремо».
Андрій поставив дітей на підлогу. Вони підбігли до Катерини, простягли рученята й закричали:
Мамо! Мамо!
Вона пригорнула їх, цілувала й, витираючи сльози, шепотіла:
Я не мама
