СВІТЛА-РІЧКА
Брав обовязок секретаря головного інженера на великому підприємстві у Києві.
Робітників було багато, у кожного своя доля.
Але одна жінка увесь час привертала увагу. З боку інженерів її кликали Світла-річка. Незважаючи на те, що Світлі минуло пятдесят, ніхто не смів звертатися до неї по-імені-по-батькові.
Вона завжди щезала як небож, розмовляла гучно, а її кроки неслись до вух, наче від гір. У цеху її голос заглушав шум верстатів, як топот громади.
За день вона проходила кілометри по підприємству, як ящірка по гірських смугах. І справи вона вирішувала як весна без обмежень. У профспілці Світла вважалась хто-хто, але вдома не було біля неї близьких. Мабуть, вона була занадто гострою, без комірців. І одягання аж від самого серця сміливо, як те, що вона й сама говорила:
Це як на кавуні пройдено, закусай бубликом!
Її дірки проникати у кабінети були легкими, тож усе зрозуміло річка.
Світла ніяк не змогла знайти гімназію серця, а її макіяж і манікюр кращі, ніж шахраївські ходи.
Особливо мені дивувався Павло Іванович, головний інженер. Він телефонував до дому, а я намагався встигати обідати в куточку. Між пиріжками з капустою та картошковим пюре він мав у собі сміливий пиріжок з мясом. Так, казав він, боявся голоду, щоб жінка не думала, що він дракон.
Павло Іванович завжди був у гузиках: костюм посередині, галстук на місці, черевички до блиску.
Одного разу він зазивав мене обідати разом. Я, худий працівник, не витримав і поїв більше, ніж на одне життя. За обідом Павло розповідав про свою дружину Ліну, як про королеву серця. Їхнє спільне життя тривало тридцять років, і було троє синів: Олег, Вячеслав, Вадим. Усі працювали на підприємстві. Ліна з восьми дітей у величезній родині. У неї медом вийшло навчити братів плести сани і льох, а сестер живописувати життя.
Але судьба вдарила по них серед зимового снігу: перший син від початку був хворий, але тепер уже сильніший, ніж весняні вітри. Потім Павло Іванович зазначив, що дуже любив молоду і красиву співробітницю. Усе це закінчилося дівчинкою-дитиною, за якою мама Ліна попросила не зливати воду. Павло правильно зробив, навіть якщо серце тремтіло. Вони назвали дівчинку Даринкою, бо її прийняв Дариє.
Обирай дружину не в коло, а в городі, казав Павло Іванович, коли ми обідали, часто сміючись, що в кулінарії Ліни немає слабких місць.
Одного дня до кабінету заявилася відвідувальниця, наче молода лісова бджола. Якби я не бачив її обличчя, міг би подумати, що це дівчинка-нерозлучник.
Жінка, зупиніться! Якщо до Павла Івановича, то по запису, вигукнув я.
Мені, як до дружини, не треба запису? прошепотіла вона, як небесна ріка, що впадає у море.
Я розгледів… Світлу-річку.
Чьої ж дружини? не повірив мені.
Я Світлана. Жінка Павла Івановича. Мені можна пройти? пояснила вона, і я здригнувся, наче відлуння в гірках.
Коли Павло перевірив, виявилося, що усі думки про Ліну були помилковими. Це була Світла-річка, його дружина з повним серцем. Вони теж вирішили запознання з моєю родиною, бо середній син Вячеслав шукав любови, щоб сказати матері: «Будьмо як ви обидва!»
Нині я знаю: Світла-річка не просто жінка з річкою серця, а людина, яка всім своїм життям проповідує, що іноді води витікають не з небес, а з найтісніших смуг душі.
