За вечерею батько раз-по-раз кидав на сина незадоволені погляди. Тарас здогадався — мати розказала йому, що після школи він збирається вступати до київського університету.
Батько різко відсунув порожню тарілку й уперто подивився на сина. «Зараз щось буде», — подумав Тарас. Йому хотілося провалитися крізь підлогу або стати невидимкою. Під сердитим поглядом батька макарони застрявали в горлі — ні ковтнути, ні виплюнути.
Врятувала мати. Вона відволікла батька, поставила перед ним кухоль з чаєм, підсунула вазочку з цукерками та печивом.
— Дякую, мамо, я наївся. Чай потім вип’ю, — сказав Тарас, підводячись зі столу.
— А ну сідай! — різко скрикнув на нього батько.
Тарас знав, що з батьком краще не сперечатися, тому послухався.
— Мені уроки треба робити… — почав він.
— Встигнеш. Мати каже, ти до Києва збираєшся. Чого тобі тут погано? Ми тебе виростили, думали, на старості літ помічник буде, а ти тікати вирішив?
— Я не тікаю… — пробурмотів Тарас.
— Ще й заперечуєш. Що там, медом намазано, у Києві оцьому?
— Там більше можливостей. Я хочу стати архітектором, а тут немає такого факультету, — Тарас теж підвищив голос.
— Іване, хай їде, вчителі його хвалять, — заспокійливо сказала мати й поклала руку на плече батькові.
— У нас немає грошей на твоє навчання. Там усе за гроші, а тут безкоштовно. Різницю відчуваєш? — розпалювався батько.
— Я вступлю на бюджет, — уперто відповів Тарас. — Я все одно поїду.
— Іване, заспокойся, не завтра ж він їде, попереду ще іспити. Іди, сину, роби уроки, — мати показала очима на двері. Тарасові не треба було повторювати — він миттєво вийшов із кухні.
— Годі йому потакати! Виростили на свою голову. На старості склянку води не буде кому подати…
Тарас завмер біля дверей у свою кімнату й слухав, тримаючись за ручку.
— Заспокойся. Рано про старость заговорив. Київ поруч, всього три години на електричці, навідуватиметься…
Батько щось невиразно пробурчав.
— Пий чай, а то охолоне. Посолодити? — спитала мати.
— Та годі, як з малим… Я сам… — сердито буркнув батько.
Схоже, буря минула. Тарас замкнувся у своїй кімнаті. Серце співало в грудях. Кінець березня, попереду ще два місяці навчання, іспити, але це неважливо. Головне — він поїде до Києва, його чекає цікаве життя, сотні можливостей. Він обов’язково досягне всього…
Після випускного Тарас із матір’ю поїхали до столиці подавати документи. Двоюрідна сестра матері, негарна, самотня жінка, зустріла їх неласкаво. Нарікала, що всі їдуть до Києва, а вона ж не гумою…
— Ну що ж, хай живе. Мені веселіше буде. Тільки у мене тиск, погано сплю. Пізно не приходь, нікого до хати не водь. Сніданок приготую, вечерею поділюся, а вдень годуйся сам, де хочеш, — пояснювала правила тітка.
Мати лише кивала.
— А скільки візьмеш за помешкання? — обережно спитала вона, сподіваючись, що тітка відмовить або образиться. Яка ж плата між родичами? Але не тут-то було.
— Сама розумієш, це Київ, а не ваше… — тітка згірдно скривила тонкі губи. — Тут життя дороге. Тож, не сердься… — і назвала суму, яка їхнім містечковим міркам здалася астрономічною.
Мита ахнула, переглянулася з сином.
— Мамо, я краще у гуртожиток…
— Ну що ти, сину. Яка там навчання? Гроші з батьком надсилатимемо, не хвилюйся. Ти вчися.
— Оце так розмовляє. Недовго в Києві живе, а вже вибагливою стала. Сину, тільки батькові про гроші не кажи. Сама з ним розберуся, — зітхала мати в електричці по дорозі додому.
Тарас вступив. Приїхав до Києва за кілька днів до початку занять, щоб освоїтися. Їздити з околиці до університету доведеться із пересадкою, звісно, довго й незручно. Але це ж Київ!
Він виходив з дому рано вранці й гуляв містом аж до пізнього вечора. НаТарас стояв на Трухановому острові, дивився на воду, і йому здалося, що вона наче шепче йому: «Ти знайшов не те, що шукав, а те, що було поруч».
