У людей долі бувають різні. Комусь пощастило змолоду знайти єдине кохання на все життя. А хтось зустрічає його, пройшовши крізь зради, розлучення, вже втративши надію на щастя.
Юрко був із тих останніх. Із майбутньою дружиною він познайомився ще в інституті. Гарненька й скромна Оксана приїхала з маленького провінційного містечка. Вона відразу сподобалася Юркові. А він був звичайним хлопцем, нічим особливим не вирізнявся. Оксана довго не відповідала йому взаємністю.
Але на останньому курсі, коли багато студентів у стінах альма-матер знайшли свою половинку, а деякі встигли обзавестися не лише сім’єю, а й дітьми, Оксана раптом знизошла до Юрка. Він був на сьомому небі від щастя й, звичайно, майже одразу зробив їй пропозицію. На його радість вона благосклонно погодилася.
Мати Юрка розуміла, що дівчині не хочеться повертатися в провінцію. Шлюб із Юрком давав їй прописку у великому обласному центрі недалеко від Києва, велику квартиру в центрі міста та гарну роботу. Але, бачачи, як син закоханий і щасливий, вирішила не розбивати його рожеві окуляри.
Весілля гуляли одразу після дипломів. У заміському ресторані зібралася купа народу, переважно студентська братія. Тільки батьки нареченої не приїхали.
Оксана пояснила, що батько хворий, прикутий до ліжка, а мати не може його покинути. На подальші розпитування вона відповідала коротко. Її обличчя при цьому ставало сумуватим, сльози дріжали на віях. Батьки Юрка вирішили, що нема чого турбувати її зайвими розпитуваннями. Дівчина переживає через батьків, їй і так тяжко. Від допомоги Оксана теж відмовлялася.
— Куди тільки мати батька не возила. Ніхто не зміг йому допомогти, — при цих словах очі Оксани похмуріли від журби.
Батьки Юрка всіляко намагалися замінити Оксані рідних. Узагалі, жили всі разом дружно й щасливо. Оксана майже одразу завагітніла. Влаштовуватися на роботу вона не стала. Грошей вистачало, все одно скоро у декрет. А там, дивися, і другий підійде. Через дев’ять місяців Оксана народила першого сина. Батьки наполягли, щоб хлопчика назвали на честь батька Оксани, Богданом.
Завагітніти вдруге Оксана змогла лише через вісім років. За цей час вони з Юрком купили свою квартиру. Пологи були важкими, передчасними. Народилася маленька слабенька дівчинка. Назвали Марічкою, на честь мами Юрка.
Ні батько, ні мати Оксани так і не побачили онуків. Через рік після народження Богдана помер батько. Мати пережила його лише на вісім місяців.
Коли Марійка пішла до школи, Оксана захотіла влаштуватися на роботу. Набридло сидіти вдома. Звичайно, за фахом вона вже не могла піти — усі знання забула, досвіду ніякого не було, жодного дня не працювала.
Батьки Юрка напружили всіх знайомих, і Оксану вдалося влаштувати у велику компанію помічницею директора, а простіше капсекретаркою.
Тепер вона багато часу проводила у фітнес-клубі. Почала стильно одягатися, краситися. Виглядала як ділова жінка, а не домашня куховарка. Друзі й колеги докоряли Юркові, що таку красуню дружину вдома тримав, нікому не показував.
Оксана забула про дітей. Богдан закінчував школу, збирався вступати до інституту, скоро почне жити самостійно. Донька Марійка майже весь час бувала у бабусі з дідом. Ті її безжалісно балували, компенсуючи відсутність матері.
Все частіше Юрко чув від дружини докори й причепи. Мовляв, за собою не доглядає, живіт відростив, треба записатися у клуб, підтягнути тіло, зробити кубики на пресі. І все частіше вона ставила йому за приклад свого начальника, який старший за Юрка, а тіло як у тридцятирічного.
Юрко відразу зрозумів, до чого це йде. Одного разу він вирішив заїхати до дружини на роботу. І знайшов привід: у батька скоро ювілей, треба купити щось незвичайне, запам’ятовуване, треба порадитися з Оксаною. Не ж при батьках же це обговорювати.
Зайшов він у приймальню, а там — нікого. Юрко постукав у двері до директора. Не дочекавшись відповіді, зайшов. Оглянув пустий кабінет і помітив ще одні двері збоку. Підійшов до них і почув характерні зітхання, що не залишали сумнівів у тому, що там відбувається.
Не вагаючись, Юрко відчинив двері. Його скромниця Оксана із задертою спідницею сиділа верхи на розвалившомуся на дивані директорі. Він одразу впізнав її навіть по спині — адже вони прожили разом сімнадцять років.
Юрко стояв як укопаний і дивився, а потім закрив двері й пішов. Це виявилося для нього занадто несподіваним, нереальним. Він і сам не знав, чому не накинувся, не стащив з директора дружину, не вдарив того по самовдоволеному обличчю.
Оксана прийшла додому, ніби нічого не сталося, усміхаючись, як сита кішка. Тепер усе зійшлося. Ось чому вони не спали разом останнім часом. Оксана відмовлялася під різІ так вони жили далі — Юрко з Людмилою, яка стала для нього справжньою родиною, а минуле залишилося за плечима, як сон, що й не снився.
