Ігоре, багажник! Ой лишенько, той багажник знову відкрився, зупиняй та машину! вигукувала Марислава, але вже й сама розуміла: пропала наша «шуба». Сумки сипались на трасу як у цирковому номері, а водії позаду навіть не моргнули фарами.
І подарунки, і гостинці, на які вони дві зарплати збирали а там що було! Ікорка з Одеси, сьомга родом аж із Сяну, домашня буженина від тітки Нестері, та ще купа смакоти, що тільки на Великдень чи Різдво дозволяють. Всі делікатеси склали наверх в багажнику, щоб не потерлися, не дай Бог. Поїхали ж до бабусі Ігорової в село на всі свята.
Дорогою як в борщі із затіркою: пробки, усі світом рушили з міста, машини одна на одній, швидкості мінімум. Та зупинитися враз не на велосипеді ж. Так що наші гостинці, мабуть, на мило пішли.
Діти ззаду настільки розчулилися, що пустили сльозу разом із мамою. Марислава заспокоїла їх, а Ігор пригальмував, втиснувся до узбіччя таки зупинились. Думали: може, десь по кювету пролетіло. Пройшлись узбіччям назад, як мисливці, але марно залишилось лише згадка й трохи пилюки.
Та перестань, не переймайся, знайдемо ще якусь ікру та ковбасу, мовив Ігор, щойно побачив понуру Мариславу. Все це наживне, головне, що колеса ще цілі. Сідаймо, розганяється хуртовина, а попереду село, дорога ж не цукор!
Але Марислава всю решту дороги мовчала. Ну що тепер, дорікати Ігорю за стару «Ладу», в якої замок живе своїм життям? Хотіла відволіктися від думок, а вони, як на зло, крутяться як же шкода! Грошей жаліла, на себе не витрачала, а тут таке пішло світом. Чи є десь на Землі така друга невдаха, як вона? Хоча, звісно, мігло бути й гірше… Але ніяк не вкласти в голову, як шкода! А ще ж подарунок для бабусі пухнастий плед, білий як сніг, який ледь знайшла! Теж у багажнику загубився…
Доїхали у село аж перед першою ночі. Думали: сто відсотків бабуся Марія вже спить ан ні! Ліхтар світить, а з хати вже мчить бабця з сусідкою Зіною.
Ой, доїхали мої соколи, слава Богу! одразу кинулась обіймати всю сімю. Мариночко, Ігорчику, сердешні, а де ж мої Іванчик із Іринкою? А ось і вони! Слава Богу, всі в зборі, а вже не знала, до кого молитись!
Та все гаразд, бабцю, чого хвилюєшся? Ігор притис бабусю до себе. Заходьте, холодно ж, бачу, ти у що було, те й накинула. Що тобі таке снилося, що аж до півночі на дворі стоїш?
Бабця рукою махнула, аж хустка зсунулася. Аякже! Тут із Зіною весь вечір за вас до Бога шепотіли. Приснилося жахіття: ніби ваша машина летить у кювет! Очі відкрила холодний піт, на серці камінь… Зіна зайшла, питає: «Де твої ще?» А її Петро вже тут з сімєю гріється.
Я й розказала Зіні, а вона: «Ой леле! Молитись треба». Сиділи, шепотіли до Миколи Чудотворця, щоб подав поміч. Може, і вишептали таки! Сиджу, дивлюсь всі мої дорогі біля порога. Слава Богу, так ото відкупилися!
Бабцю, усе правильно, погоджуються Марислава та Ігор. А те, що пропало, хай комусь у радість стане. Може, треба було воно їм більше.
Новий рік зустрічали як годиться всією юрбою за великим столом. Свої картопля і бурячки, солоненькі огірки, оселедець з шубою, гуска в духовці аж серце тане, не кажучи про нюх! А бабусині пиріжки такі, що й малі, й старі руками з каструлі цуплять. Вдень на санках наввипередки з сусідськими Мирославами, ввечері в очікуванні, як же Миколай під ялинку свої подарунки підсуне, не проспати ж!
Бабця Марія сміється, усіх в обійми і своїх, і Зіниних правнуків. Щастя в простих речах: усі разом!
А в забутому богом селі на три хатини святкували по-іншому. Там дві старенькі сестри, Надія та Вірочка, і дід Василь сиділи за скромною вечерєю. Літом ще грядку покопають, а взимку що? Снігу поколіна, а мороз аж пар з рота. Добре, разом тримаються.
Дід Василь зранку до лісу пішов по дрова. Вирубав кілька сухих гілочок, навантажив на санчата. Дивиться з-під кучугуру виглядає дивна сумка. Притягнув додому, розглядає: а там і ікра, і риба, і мясо, і плед пухнастий… Хто порожню сумку таку забув? Ні душі кругом. Дід плед розстелив, грубку натопив. Надія з Вірою на стіл розклали все, що Бог послав.
Та думала, вже ніколи в житті червоної ікри не скуштую, ніяк не повірить Віра.
Хто б міг подумати, отак на старість і дива бувають! зітхає Надія.
Бачите, дівчата, підсумував дід Василь, це Господь нам послав, щоб ми ще пожили та Його світові справи побачили.
Не варто плакати за згубленим. Може, то сам Господь дав можливість біду обминити. Радьмося, що разом, що живі-здорові, а ще що можемо комусь стати надією на диво!
