Ви йдіть попереду, а я під’їду.
— Ти де?
— На дачі. Мама попросила відвезти.
На дачі. В день, коли твій син перший раз іде до школи…
Олена стояла біля кухонної мийки, стискаючи в руці губку. Пальці тремтіли. Не від холодної води, а від гніву. На плиті шуміла вже підгоріла вівсянка, у спальні бурмотів телевізор, а в голові безперервним потоком линали питання: «Дача? Зараз? Чому?»
Чоловік пішов рано. Мовчки. Просто хлипнули двері, і дім знову поринув у тишу. Вона подумала: може, вийшов до машини або по справі. Син уже прокинувся, потер очі, у піжамі потовпився до ванної.
Все було нормально. Окрім одного: тато не повернувся.
— Іване, ти зовсім з’їхав з глузду? — запитала вона, коли нарешті додзвонилася.
— Та мама терміново попросила, — виправдовувався чоловік. — Ви йдіть попереду, а я під’їду.
— Так. Терміново. Саме сьогодні. О восьмій ранку. Першого вересня, — голос Олени став холоднішим за ту крижину, в яку врізався «Титанік».
— Слухай, я все розумію… Але вона попросила. Ми швидко.
Олена мовчала. Бо якби вона сказала хоч слово, гребля її самоконтролю дала б тріщину. А істерика зранку — це не те, що має бачити першокласник. Замість слів вона просто перервала дзвінок.
Нехай це буде на їхньому сумлінні.
— Мам, а де тато? — син стояв у новій білій сорочці і сам застібав гудзики.
Возився, хвилювався, але не скаржився.
— Бабусі терміново потрібно було на дачу. Тато повіз її, — сказала Олена без емоцій і сарказму.
— А він потім приїде? — із надією запитав син.
— Не знаю, зайчику. Думаю, що ні.
— А він знав, що в мене сьогодні свято?
Вони обговорювали це весь тиждень. Але син, мабуть, не міг збагнути такого вчинку з боку батька.
— Знав, — тихо відповіла Олена.
Хлопчик опустив очі, промовчав. Сів за стіл і втулився в телефон. У вазі стояв букет, який він понесе до школи. Коло дверей — новий рюкзак із машинками. Усе було готове до свята.
Окрім родини.
На лінійці син намагався триматися. Не посміхався, не плакав, лише міцніше стискав мамину руку, поки навколо метушилися діти, бабусі, тати з камерами. У всіх навколо було свято життя.
Олена теж фотографувала його, намагалася підбадьорювати. У неї стояв ком у горлі, але вона посміхалася за двох. Можна сказати, навіть за троєх. Але цього було замало.
Коли старшОлена стиснула руку сина ще міцніше, знаючи, що в цьому маленькому жесті — вся їхня сила і любов.
