Тарілки з охололою вечерею так і стояли на столі. Соломія дивилася на них, але наче не бачила нічого. Тільки секундна стрілка на годиннику, яка повзла вперед із саркастичною повільністю. 22:47.
Богдан обіцяв бути о девятій. Як завжди
Телефон мовчав.
Соломія вже давно не злилася.
Все, що ще жевріло в її душі, вигоріло дотла, залишивши тільки холодну втому.
Близько пів на дванадцяту замок тихо клацнув.
Соломія навіть не повернула голови. Вона сиділа на дивані, загорнувшись у ковдру, і невідривно дивилася в одну точку.
Привіт, моя хороша. Вибач, мене затримали на роботі, Богдан наче напружено намагався звучати бадьоро. Він завжди так говорив, коли брехав.
Він підійшов, нахилився, щоб поцілувати її в щоку. Соломія машинально відхилилася. Ледь помітно, але він це відчув.
Щось не так? запитав, знімаючи шарф.
Ти памятаєш, який сьогодні день? голос Соломії був спокійний і тьмяний.
Він на мить застиг, щось згадуючи.
Середа. А що?
Сьогодні день народження моєї мами. Ми планували заїхати до неї з тортиком. Ти ж обіцяв.
Богдан враз змінився. Усмішка зникла, поступившись місцем паніці й сумяттю.
Ой лишенько, Соломійко, геть вилетіло з голови Пробач мені, робота зараз просто завал. Завтра їй подзвоню, обіцяю.
Він пройшов на кухню. Соломія почула дзвін посуду, шарудіння в холодильнику. Богдан завжди намагався так відволіктися: у метушні з чашками й ложками легше ховатися від неприємних розмов.
Але сьогодні Соломія не збиралася мовчати. Встала й підійшла до дверей кухні.
Богдане, з ким це ти «завалився» на роботі до одинадцятої вечора?
Він обернувся. Рука з пакетом молока трохи здригнулася:
З командою. Новий проєкт, терміни підганяють. Ти ж знаєш, як це буває.
Знаю, кивнула вона сухо. І ще знаю, що о третій годині дня ти дзвонив і казав: «Іро, усе розумію, але мушу це виправити».
Іра. Ірина. Його колишня дружина. Примара, котра жила з ними три роки. Примара, від якої тягнуло крижаними докорами, навіть якщо вона була десь далеко.
Богдан заметушився і помітно зблід.
Ти підслуховувала?
Не треба було підслуховувати. Ти в ванній так голосно кричав у телефон, що я все прекрасно почула.
Він поставив молоко і зітхнув, опустившись на стілець.
Це не те, що ти подумала.
А що я мала подумати? в голосі Соломії нарешті зявилася емоція. Що ти вже пів року як на голках, вечорами пропадаєш, і дивишся на мене, наче я невидима?! Ти ж, мабуть, хочеш повернутись до неї? Скажи прямо, я витримаю.
Богдан безсило втупився у свої долоні. Вмілі, сильні руки, з яких могла вийти будь-яка річ, але не щастя.
Я не планую повертатися до неї, сказав він тихо.
А що тоді? Ти знову з нею спиш?
Ні! з очей бризнуло стільки справжнього відчаю, що Соломія навіть розгубилася на мить. Соломіє, присягаю, нічого такого.
То що тоді?! Що ти там «виправляєш»?! крикнула вона. Її борги віддаєш? Проблеми вирішуєш? Живеш її життям, а не своїм і не нашим?
Богдан мовчав.
Слова, що Соломія стримувала місяцями, прорвалися.
Іди, Богдане. Йди до неї, якщо вже вона тобі потрібна. Або хоч куди! Виправляй свої помилки. Тільки відпусти мене. Я більше не можу. І не хочу.
Вона хотіла вже вийти, та Богдан схопився і став у дверях:
Нема мені куди йти! Нема в мене жодної Іри! Ні нової, ні старої! Я сам не розумію що зі мною Я лише хочу виправитися!
Він відвернувся.
Не питай мене загадками, ледь прошепотіла Соломія.
Ти питаєш, що я виправляю? не витримав Богдан. Себе я намагаюся виправити. І не можу. Розумієш? Ти не вона. Ти терпляча, добра, вірила в мене, коли я вже й сам у себе не вірив. І з тобою в нас мало би все вийти. Я мав би стати іншим, кращим. Але не виходить! Я постійно все псу. Забуваю важливі дати, застрягаю на роботі, мовчу. Дивлюсь у твої очі й бачу, як там гасне світло. Точно так, як колись в її.
Соломія мовчала.
Я не шукаю іншу, додав Богдан майже пошепки, боюся, що знов усе піде не так. Що знову проморгую щось важливе, доведу до сліз, до відчаю чи ненависті. Я не вмію бути чоловіком. Не вмію жити удвох День у день. Усе навколо себе ламаю. Тому й не живу, а ніби йду по натягнутому дроту з острахом оступитися. А ти Ти біля мене теж, наче тінь
Він подивився на Соломію розгублено, але чесно.
То не в тобі проблема. І не в Ірі. В мені.
Соломія уважно і до болю чітко зрозуміла: його зрада не у стосунках з іншою жінкою. Він зрадив її своїм страхом. Не негідник. Просто заблукала людина, яка не знає, як рухатися далі.
То що тепер, Богдане? запитала вона спокійно. Ти все це зрозумів. А далі?
Не знаю, тихо відповів він.
То розбирайся з собою сам, вирвалося у Соломії. Іди до психолога, вчися, читай, бийся головою об стіну роби щось. Просто перестань бігати по колу й шукати чарівну кнопку, щоб повернути те, що втрачено. Її не існує. Є тільки робота над собою. Вперед. Сам.
Без мене.
Вона вийшла з кухні, пройшла через коридор і вдягнула пальто.
***
Двері зачинилися. Богдан залишився сам, прислухаючись до стуку дощу по підвіконню. Він підійшов до вікна, побачив, як постать Соломії зникає у дощовому мороці, і відчув справжню тяжкість. Ту, що лишилася з ним.
Його поразка вже не була примарною. Вона була тут, у порожній квартирі, в холодній вечері, в його руках, що не втримали нічого.
І замість того, щоб побігти за Соломією, він дістав пляшку коньякуЗа вікном ліхтарі відбивали світло у калюжі такі самі кола, як ті, по яких Богдан ходив у собі. Він стояв посеред кухні, чіплявся поглядом за відчай у власних очах у темному відбитті скла. Перше гостре бажання вибігти за нею, зупинити, хоча б щось сказати раптом потонуло в тиші.
Він чув, як у ньому ворушиться стара дешева надія: може, вона повернеться, може, пробачить, стане знов тим світлом, яке підсвічує шлях уперед. Але ті слова «Вперед. Сам. Без мене» прозвучали вироком, остаточним і справедливим.
Богдан не сів. Не почав відразу дзвонити комусь чи лаяти себе. Він просто уявив, як зараз Соломія йде під дощем, і, вперше за довгий час, йому стало по-справжньому жаль не себе, а її. За її витрачені ночі, за її терпіння, за те світло, що тьмяніло поруч із ним.
«Сам», подумав він порожньо.
Не було більше кому писати йому повідомлення, підганяти чи мирити з власною тінню. І вперше у своїй дорослій поразці Богдан відчув, що справді залишився один без виправдань, без тіней. Тепер його шлях пролягав не до Соломії, не до минулого, а просто вперед, куди б не завела ця ніч.
Раптом щось нове оселилося в тиші квартири. Не порожнеча, а можливість болюча, неприємна, майже нестерпна, та все ж справжня.
Він підійшов до столу, зняв обидві тарілки з вечерею, струсив залишки їжі в смітник. Потім узяв до рук телефон. Не для старих звичок розпочати нову розмову, викликати співчуття чи втекти у буденні справи. Ні, вперше він зайшов у пошук і набрав: «Психолог Київ консультація». Виписав номер, обережно поклав телефон на стіл і вдивився у ніч за вікном.
Десь там, у тій темряві, Соломія теж починала жити спочатку.
Богдан повільно вдихнув прохолодне повітря й врешті зрозумів, що вирости означає залишитися наодинці зі своїми руїнами і не тікати від них. А у дощовій нічній тиші вперше відчув: попереду є дорога, якою треба йти. Сам. Але цього разу вперше по-справжньому.
