Іди й не повертайся
Іди, чуєш? шепотів крізь сльози Михайло. Іди, і більше не вертайся! Ніколи.
Тремтячими руками хлопець відстебнув важкий залізний ланцюг, потім потягнув Лесю до хвіртки, відчинив її навстіж і спробував виштовхати на вулицю.
А вона нічого не розуміла. Невже її проганяють? Але ж за що? Вона ж нічого поганого не вчинила
Іди, прошу тебе, повторив Михайло, обіймаючи собаку. Тобі тепер тут не можна залишатися. Він зараз повернеться і
У цю мить двері хати різко відчинились, і на ґанок з сокирою в руці вивалився пяний Василь.
***
Якби люди хоча б на хвилину замислились, яким буває життя собак, яких доля викинула на вулицю не з їхньої волі, мабуть, більше б дивилися на них із співчуттям, а не з огидою чи презирством, як це часто трапляється.
Звідки людям знати, через які випробування проходять чотирилапі друзі і як їм це болить? Вони ж не можуть говорити. І поскаржитися теж не можуть. Усю біль тримають всередині.
Та я дуже хочу розповісти вам одну історію. Про любов, зраду і вірність
Почну з того, що Лесі не потрібно було ще з малого щеняти. Чим вона не вгодила першому господарю хто його знає. Може, просто тим, що народилась на світ?
Той чоловік нічого кращого не придумав, як відвезти двомісячне цуценя під найближче село й залишити на узбіччі.
Так просто і полишити. Навіть у село тварину не довіз, де, можливо, хтось її й прихистив би. А полишив біля шосе та й поїхав собі у місто спокійно.
А по тій трасі з гуркотом мчали машини, автобуси, фури, спецтехніка. Один необережний крок і кінець. Може, господар і сподівався на це. А якби й вижила, то без води й їжі довго не протягла б. Маленька зовсім.
Але того дня їй пощастило.
Безіменного ще пса побачив Михайло.
Як було: у той день батько подарував Михасеві новенький велосипед, хлопцеві виповнилося чотирнадцять. Поїхав опробувати подарунок.
Далі села не їдь! крикнула мати, Олена, коли син сів на ровера. Чуєш мене, синку?
Добре, мамо весело відгукнувся він. Все буде гаразд-ааа!
Та Михайло таки виїхав з села. Бо ями на шляхах такі, що й на ровері важко їхати, не те що ходити. До шосе, яким до міста їдуть, нещодавно поклали новий асфальт. Хлопцю закортіло прокататися. Мало там зазвичай машин.
І от, майже доїхавши до траси, вже збирався розвертатись, як побачив на узбіччі маленьке цуценя, що бігало з боку в бік.
То кидалося на проїжджу частину, то в останню секунду відскакувало. Жахіття таке бачити.
«Що це з ним? Чого він тут?» подумав Михайло, зліз із велосипеду, акуратно поклав його на траву і рушив до цуценяти.
***
Мамо, тату, гляньте, кого я знайшов! усміхався Михайло, зайшовши в хату. Хтось її покинув на трасі. Можна залишити її у нас? Вона така гарненька!
Михайле, ти ж пообіцяв за село не їхати! обурилась Олена. Я ж просила!
Мамо, та я тільки до траси й назад, винувато опустив очі хлопець. Бачиш, недарма зїздив. Якби не забрав її, вона б не вижила.
А ти про себе подумав? зітхнула Олена. Сам міг під машину потрапити. Дітям на дорозі не місце, тим паче на велосипеді.
Мамо, більше не буду, чесно. Але можна мені цю собачку? Я доглядатиму, обіцяю! Я так давно мріяв І ж ж у мене сьогодні день народження.
День народження у нього, похитала головою Олена. Тебе б за це провчити!
Михайло ще дужче притиснув цуценя, боявся, що заберуть у нього.
Оленко, не сердь хлопця, втрутився тато, Петро. Він був у доброму гуморі. Хлопцю чотирнадцять, вже парубок. Згадай, що ми витворяли в його віці. І собачка гарна, не якийсь приблуда. Буде двір охороняти. Залишай, синку, свою Лесю, я не проти.
Ну раз батько не проти, то й я погоджуюсь, усміхнулася Олена синові.
Дякую! Ви найкращі батьки у світі!
Михайло був дуже, дуже радий. І того ж дня дав цуценяті імя Леся.
Спочатку Михайло думав, що це хлопчик. Але придивився дівчинка. І яка добра, ніжна й розумна! З Михайлом у Лесі одразу склалися довірливі стосунки.
Він і думати забув про велосипед зранку до вечора бавився з новою пухнастою подругою.
Здавалося, що може статися гіршого, тепер коли все добре? Життя врятовано, собака є, про що Михайло мріяв, батьки радіють…
Але біда таки прийшла.
Минуло півроку. Василь, тато Михайла, втратив роботу і почав пити.
Запивав горе добряче. Запаси, які з Оленою складали на чорний день, швидко зниклими стали. Вмовляння Олени не допомагали, ще й дратували його.
Після цього й дружина стала його дратувати. Василь змінився. Не він, а горілка зробила з нього черству, грубу й злу людину.
Іноді навіть руку на Олену підіймав, при найменшій нагоді чи й без приводу.
В холодильнику нема чого закусити винна Олена. Дах процікає теж винна дружина. На сигарети грошей нема винна вона.
Дарма пояснювати у всьому була винна лише вона. А він? Міг би спробувати знайти нову роботу, хай у місті хоча б водієм чи вантажником. Синку незабаром в університет поступати, треба на навчання гроші.
Та Василь у місто їхати не хотів, а в селі післ.у закриття ферми, де працював механізатором, роботи більше не було. Скрізь копійки платять.
Олено! Куди ти знову сховала горілку? кричав зранку Василь.
Олена з останніх сил намагалась його спинити, та ні до чого це не вело сварки, а часом і бійки. Синові Олена суворо забороняла втручатися щоб і йому не дісталося.
Рука у Василя тяжка, краще не ризикувати. Тоді Михайло йшов у двір до Лесі, гладив її голову і мовчки дивився у той бік, де батьки лаялись.
А Лесі облизувала йому щоки, підтримувала як могла. І теж крадькома побоювалась дому.
Одного разу біда торкнулася і Михайла. Олена в магазин пішла, а він просто грався в дворі з Лесею. Василь викликав його, схопив міцно за руку і дав доброго стусана. Ще й ще.
Хлопець тримавсь, але боляче стало скрикнув, намагався вирватись. Але батько тримав мов лещатами.
Раптом Леся завжди тиха й добра розлючено загавкала на Василя. Так голосно, що той остовпів. Михайло скористався цим вирвався.
А потім Батько схопився за хату, пішов похитуючись, бурмочучи: «Я ще тебе навчу!»
Михайло зрозумів повернеться. І не з порожніми руками. Що ж робити?..
Іди, ти чуєш? вже крізь сльози казав Михайло. Іди і не повертайся більше! Ніколи.
Тремтячими руками відстебнув Лесю, потягнув до хвіртки, розчинив її і силою виштовхнув на вулицю.
Вона не розуміла, чому так.
Іди, прошу тебе, схлипував Михайло, обіймаючи пса. Не можна тобі більше тут, батько зараз повернеться, і
Саме тоді двері хати грюкнули, і дібровою пролунав хрипкий голос пяного Василя, який вийшов із сокирою.
Михайле! гукнув. Для чого ти собаку випустив? Хто тебе просив?
Тату, не треба злякано відповів Михайло, одступаючи. Боявся страшно, хотів був утекти разом з Лесею, але не міг лишити маму одну.
Що значить не треба? Собаці не можна на мене лаятись! Я її годував, а вона проти мене?! Оце зараз я її навчу, а потім і тебе! Де це видано, щоб дитина батькові перечила? Без поваги зовсім залишився! Ну нічого, я тобі швидко внушу.
Василь зробив крок, похитнувся, ледь не впав, вхопився за хвіртку і почав спускатись по східцях.
Веди її сюди!
Василь, схаменися! Прошу, не треба, вона ж маленька! встигла закричати Олена, яка саме повернулась із крамниці.
Не кричи тут! Ця шавка має все життя памятати, хто тут господар! Михайло, неси її сюди, я сказав!
Не можна було зволікати. Михайло глянув Лесі у вічі, чмокнув у мокрий носик і різко штовхнув на дорогу:
Іди! Іди скоріше! Пробач нам Пробач, Леся, я не хотів так!
Отже як! розлютився Василь, зрозумівши, що син рятує пса.
Леся востаннє глянула на Михайла і побігла в бік лісу. Там, де можна було сховатись.
«Не повертайся, Лесю, бо він тебе вбє!» голосно кричав їй вслід Михайло.
Що було далі, Леся вже не бачила. Сподівалася, з її найдорожчими в житті людьми все буде добре.
***
Минув ні, не місяць і навіть не рік. Цілих сім років прожила Леся в чеканні дива.
Вірила зустрінеться ще колись з Михайлом. Та з кожним роком надія танула, бо Михайло й Олена вже давно покинули село.
В рідне село песиха повернулася лише через пів року після втечі. Якось обережно підійшла до хвіртки тієї, що була прочинена. Штовхнула лапою, вона рипнула й відчинилась.
Та за нею обгоріла хата. Порожньо. Ні Михайла, ні Олени, ні Василя (навіть бачити його не хотіла).
Ще рази три-чотири навідувалась, та нікого не знаходила. Проте щось підказувало з Михайлом і мамою все добре, просто вони виїхали. Знаходити їх не було до кого.
Так Леся блукала по селах, ніде надовго не затримуючись. Якось підібрав її літній чоловік із сивою бородою десь за селом, де вона дрібною ще була.
Загубилась, га? засміявся він. Будеш зі мною жити?
І Леся пішла, бо іншого вибору не було.
Дід, Микола Федорович, хоч і полюбляв перехилити чарку, був добрий. Корму не жалів бульйони, каші, кістки. Брав її і на роботу.
Був сторожем на кладовищі.
Спершу моторошно Лесі було гуляти поміж могил, та звикла. Призвичаїлась і до Миколи Федоровича. Людина була непогана, та самотня й нещасна.
Коли пив не скаженів, як Василь, а важко зітхав і розповідав Лесі про свої біди як дружина покинула, донька не хоче й бачити, називає невдахою
І Леся у такі хвилини лягала біля ніг діда й слухала. Розуміла, як важливо людині виговоритися.
А коли Микола Федорович мовчав, вона згадувала щасливі дні із Оленою, Михайлом А от Василя намагалася забути назавжди.
Якось під час обхідки кладовища наштовхнулась на його могилу.
Спочатку навіть не повірила як давно його вже поховали, а вона відчула його запах той самий, просяклий ненавистю й горілкою.
Чому завмерла? спитав дід. Ну-ну, хто тут Василь якийсь А, це той, що свій дім спалив.
Леся здивовано глянула на нього.
Та був такий Жінка з сином у місто виїхали, а цей пив, от і згорів. Кажуть, знущався з родини, то й не шкода. Хоча про померлих або добре, або нічого. Ходімо, нехай йому земля буде пухом.
Леся прожила з дідом майже пять років, аж поки він не помер.
Їй не було куди йти: не маленька, ніхто вже не прихистить. Та й не треба їй іншого господаря. Вирішила залишитися на кладовищі, адже тут й поїсти можна знайти.
Так вирішила, так і лишилася. І ось коли впав перший сніг, сталося те, чого Леся навіть не чекала.
В той день, обходячи кладовище у пошуках їжі, раптом почула голоси. Дивно: вихідного тут людей майже не буває. А тут двоє, біля могили Василя.
Леся підійшла ближче.
Говорив я тобі, Оксано, що не хочу їхати на могилу до батька. Що мені тут? Я не вибачив йому всього, і ти кажеш, маю простити За що? Що маму в могилу загнав?
Повинен, Михайлику Прости й відпусти. І кошмари нічні підуть. Мені бабуся казала: пробачиш і легше всім стане.
Може, ти й права
Михайло подивився на батьківську могилу:
Я прощаю тобі, тату. І за себе, і за маму, і за Лесю Тільки шкода, що через тебе мусив вигнати свого найкращого друга. Надіюся, з нею все гаразд.
Увесь цей час позаду Михайла тихо стояла Леся й не вірила очам.
Адже це був він її найдорожчий!
Минуло багато років, він виріс, змужнів, але вона пізнала його з першого погляду.
Цікаво, а він її впізнає?
Михайло, наче відчув погляд за спиною, різко обернувся і застиг.
Мишко, що з тобою? схвильовано прошепотіла Оксана. Наче привида побачив.
Не привида, а собаку задумливо сказав Михайло.
Тут часто собаки. Злякався, чи що?
Мені здається Я її десь вже бачив. Стривай, це ж
Він зробив крок назустріч, зупинився за пять метрів, приглянувся. Ще крок і сумнівів не лишилось. Леся захитала хвостом. Ще крок і вони кинулись одне до одного.
Оксана навіть не встигла зрозуміти, як Михайло вже навколішки обіймає свою песиху, яку не бачив сім років, а Леся облизує його щоки, ніс, підборіддя.
Її головна собача мрія здійснилася вона побачила свого господаря.
***
Михайло, звісно, забрав Лесю із собою. Вона швидко здружилася з його подругою-людиною.
І стали вони жити разом. Спочатку втрьох. Потому вчотирьох (якось Леся на вулиці знайшла котика, і його теж лишили у себе), а згодом у пятьох.
Бо в двокімнатній квартирі нарешті зявився маленький хлопчик їхній син, якого назвали Микитою.
А ще через кілька років Михайло відбудував хату в селі, і щоразу всією родиною вони їздили туди на відпочинок.
І незважаючи на усе пережите, і Михайло, і Леся були щасливі.
