Найкращий чоловік — той, якого немає
Марія давно перестала вірити в дива. Після розлучення минуло шість років. Шість нескінченних зим, весонь, літ та осеней. Донька вже рік як вийшла заміж і поїхала до Києва, дзвонила рідко, і розмови зводилися до «мам, усе нормально».
А Маріїної нормальності ніхто не питав. Їй було всього сорок два — вік, коли жінка розквітає, вчиться заново дихати. Але кому цей розквіт потрібен, якщо зустрічати його ні з ким?
Вона вміла все — готувала так, що пальчики оближеш, закручувала огірки з помідорами так, що сусіди аж слину ковтали. Балкон стояв, заставлений банками, наче виставка її самотності. «Ну не гнити ж мені в чотирьох стінах, така гарна!» — жартувала вона подругам. А ті у відповідь: «Не гни! Шукай! Дивись, скільки хлопців навколо!»
І хтось із них прошепотів: «Сходи в шлюбне агентство. Там, кажуть, підбирають ідеально підходящих. Називається гарно — «Найкращий чоловік»».
Марія скептично всміхнулася: «Та це ж смішно. Ніби в магазині — вибирай, приміряй, повертай!» Але потім згадала про свої сорок два і про дідові годинникі на стіні, що цокали, як вічність. І пішла.
Її зустріла жінка у малиновому піджаку та окулярах у формі сердець.
— У нас все серйозно, — усміхнулася та. — Підбираємо кандидатів, видаємо на тиждень. Хочеш — залишай, не підійшов — повертай.
— Що, прямо «видаєте»? — засміялася Марія.
— Так! Живе з вами. Одразу видно, ваш він чи ні. Економимо час. Маніяків у нас нема, перевірка сувора.
Марія несподівано для себе запалилася. Вони обрали п’ятьох. Оплатила. Перший мав прийти вже сьогодні ввечері.
Вона дістала з шафи свою блакитну сукню — «колір надії», як казала мама. Наділа сережки з фіанітами, що зберігалися в старенькій коробочці від парфумів. У серці било щось між хвилюванням і страхом.
Дзень! — дзвінок. Марія заглянула у вічко. Троянди. Величезний букет. Серце задрижало. Відчинила двері. Чоловік був гарний, як на фото, у костюмі, з впевненою усмішкою. Сіли за стіл, їжа готова — салати, м’ясо, торт…
Він спробував салат — зморщився:
— Солонувато.
М’ясо —
— Жорстке.
Вино —
— Що за дешевка?
А потім встав, пройшовся по квартирі й, оглядаючи все з виглядом критика:
— Обстановка простенька. Кухню треба переробляти.
Марія взяла букет і спокійно простягнула:
— Я троянди не люблю. Усього доброго.
Тієї ночі вона трішки поплакала. Було прикро. Але попереду залишалися ще четверо.
Наступного вечора з’явився другий. Від нього пахло горілкою.
— Вже почав святкувати знайомство? — обережно запитала Марія.
— Та годі тобі! Давай телевізор вмикай, матч же!
— У себе вдома подивишся, — сухо відповіла вона і зачинила двері.
Третій прийшов через день. Не красен, у брудних черевиках і потертій куртці. У Марії з’явилося бажання одразу розвернути його, але вона вирішила нагодувати — з ввічливості.
Він їв швидко, із задоволенням. Хвалив кожну страву. А коли спробував соління, скрикнув:
— Це ж шедевр, жінко! Я так у житті не їв!
Дзенькіт дідових годинників привернув його увагу.
— Що за скрегіт?
Він незабаром уже стояв на табуретці з викруткою. За п’ятнадцять хвилин годинник ідеально цокав. Марія дивилася на нього й думала: «Ось воно. Мій чоловік. Хай і не красен — зато з руками. Третій кандидат — щасливе число».
Ввечері вона вийшла із ванної, у улюбленій білизні з трояндами. А він… вже спав. У одязі. На боці. Хропів. Як трактор у мороз.
Марія боролася з цим хропінням всю ніч — подушками, перевертанням, мисленими прокльонами. Не спала жодної хвилини. Вранці —
— Ну що, я ввечері з речами вже?
— Ні. Пробач. Ти хороший… але ні.
Четвертий був ніби з радянського фільму — борода, гітара, вільний погляд. Закурив прямо на кухні, струсив попіл у квітку.
— Я одразу скажу: люблю свободу. Не дзвони мені сто разів, не питай, де я, коли повернуся. І взагалі — люблю жінок.
— А ще й по бабах, так? — уточнила Марія.
— А чого ні? Чоловік я чи як?
Після його виходу Марія провітрювала кухню весь вечір. Голова боліла, як після похмілля. Здавалося, із неї викачали життя. Навіть посуд мити не стала. Спала, мов убита.
Вранці сонце. Тиша. Ніяких кроків, голосів, запахів чужого тіла. Лише Марія, чашка кави й горобці за вікном.
— Як же добре самій…
І тут задзвонив телефон:
— Тетяно Миколаївно! Це агентство «Найкращий чоловік». Сьогодні до вас мав прийти п’ятий кандидат. Повірте, цей точно ваш!
— Можете викреслювати! — гукнула вона в трубку. — Видаляйте з бази! Найкращий чоловік — той, якого немає!
І з таким полегшенням, зі справді щаІ з таким полегшенням, зі справді щасливим сміхом розкрила віконниці, наче знову народилася у світлі власної свободи.
