— Остапе, ти не туди завернув. Треба було проїхати далі, — скрикнула Оксана.
— Я правильно повернув, — спокійно відповів Остап, продовжуючи їхати лісом по вузькій ґрунтовій дорозі.
— Тут мала бути невелика галявина. А її нема, — озираючись, сказала Оксана. — Давай повернемося назад і проїдемо ще трохи. Остапе, чуєш? Зупинися!
Хлопець ігнорував її, не збираючись зупинятися. Оксана бачила, що він і сам зрозумів, що заїхав не туди. Дорога ставала вужчою, місцями в колії проростала трава. До дачного селища мала вести накатана широка дорога, але вони все глибше занурювалися в ліс.
— Зупинись! — роздратовано повторила Оксана. — Ти мене чуєш?
— Куди я зупинюсь? Тут навіть не розвернутися. Зараз знайду прогалину…
— Бо треба було ще зразу дати задній хід. Завжди мене не слухаєш. Упертий, як віслюк. — Оксана схрестила руки на грудях і стиснула губи. «Ніколи не визнає своєї помилки. Ну що тут такого?» — злилася вона.
Гілки дерев шкрябали по кузову машини, на капот осипалися пожовклі листя. Остап нарешті зупинив автомобіль. У салоні запанувала важка мовчанка.
— А відразу не міг зупинитися? Через твою впертість заїхали хто зна куди. Ще добре, що не в болото.
— Скільки можна казати — не заважай, коли я за кермом, — буркнув Остап.
Оксана нахмурилася. Остап повернув ключ запалювання і почав обережно давати задній хід. Затамувавши подих, вона дивилася у бічне дзеркало, боячись, що машина вїде в дерево. Довго й обережно вони вибиралися назад, ледь не застрягнувши пару разів. Нарешті вони виїхали на трасу.
— Ну не можна було відразу сдати назад? — пробурчала Оксана, але вже спокійніше. Досада миттєво зникла, як тільки вони опинилися поза лісом.
— А ти завжди мусиш бути правою, так? Навіть не помічаєш, як постійно мене вчиш і командуєш. Думаєш, мені це подобається? — тепер у голосі Остапа лунало роздратування.
— Що з тобою, Остапе? То тому ти не зупинився? З протесту? І що, легше стало? Але тут ти програв. Чого стоїмо? Їдемо чи ні? Так багато часу вже витратили через твою впертість. — Настрій був зіпсований остаточно. Голова боліла від напруги.
Останнім часом вони часто сварилися, придиралися одне до одного. Що це — звикання чи охолодження почуттів? Рожеві окуляри впали, і вони почали бачити один одного без прикрас. Сварки виникали через дрібниці. Але, як кажуть, все життя — це дрібниці.
— Ти знову командуєш. Навіть не помічаєш, — докоряв Остап.
— Я не командир. Гаразд, стоятимемо. Я вже не хочу нікуди їхати. — Оксана відкинула голову на підголівник і заплющила очі, показуючи, що не збирається продовжувати суперечку.
А все починалося так чудово. Вони випадково познайомилися на пляжі. Подруга пішла переодягнутися, а Оксана, щоб не горіти на сонці, підійшла до загорілого хлопця поруч:
— Допоможете? Намажте спину кремом, а то згорю.
Він усміхнувся і взяв тюбик. Від дотику його широкої долоні по її спині пробігли мурашки. Пізніше вона зізналася, що саме в той момент закохалася.
Потім вони гуляли, і Остап провів її додому, поцілувавши біля дверей. З того дня вони не розлучалися. Через місяць, вперше посварившись із батьками, Оксана переїхала до нього.
Але… ідеальних людей не буває. Рожеві окуляри впали, і вони почали помічати недоліки один одного. І ось ця поїздка.
Оксана спочатку не хотіла їхати. У компанії його друзів вона почувалася не в своїй тарілці. Дорогу запам’ятала лише по галявині, яка повинна була бути після з’їзду з траси.
Остап мовчав, нервозно постукуючи пальцями по керму.
— Годі стукати, — попросила Оксана, не відкриваючи очей.
Вона відчула його пильний погляд, але не відповіла. Остап завів мотор і, вичекавши паузу між машинами, виїхав на трасу.
— Ну, вказуй поворот, всезнайко, — через кілька хвилин попросив він.
Оксана озирнулася.
— Схоже, ми його проїхали, — провинувато сказала вона.
— Тільки не кажи, що знову я винен. Могла б стежити за дорогою, — докорив він. — Що робитимемо?
— Зупинись тут.
Цього разу Остап послухався. Поряд з ревом пронеслася іномарка.
— Давай нікуди не поїдемо, — раптом сказала Оксана.
— Чому? — здивувався він.
— Усе пішло не так. Мені це не подобається.
— От тобі й жіноча логіка. Ми вже майже приїхали, а ти хочеш повертатися? Даремно, Оксанко. Ти куди?! — скрикнув він, коли вона відкрила двері.
— Я нікуди не поїду. Не хочу останньої сварки. А ти їзди, друзі чекають, — з сарказмом сказала вона і вийшла, грюкнувши дверима.
— Оксано, годі. Залазь у машину. Треба було відразу сказати, що не хочеш, — крикнув їй Остап.
— Я й казала! — відповОстап глянув у дзеркало, побачив, як вона відходить у дощ, і серце його стиснулось — він зійшов, підбіг до неї, обняв і прошепотів: «Даруй, кохана, більше ніколи».
