Мамо, та про що ти таке кажеш? Як це поговорити нема з ким? Я ж тобі двічі на день телефону з Тернополя, втомлено промовила дочка.
Та ні, Лесе, звісно, не про це, зітхнула гірко Ніна Остапівна. Просто не лишилося людей мого віку поруч. Таких, що з мого часу.
Мамо, ну годі тобі. Є ж твоя шкільна подруга Ірка. Ти завжди молодо виглядаєш, така в нас сучасна, зітхнула Леся з прикрістю.
Ти ж знаєш, що в Іри вже хронічний бронхіт, телефоном не розмовляє кашель душить. А живе вона аж на Сонячному, по той бік міста. Ми ж утрьох дружили, ти памятаєш ті історії мої? От Марійки вже давно нема. Учора Таня з сусідньої квартири забігала гарна жінка, булочки мені принесла, пекла для своїх. Розповіла мені про онуків, про дітей. В неї теж онуки, хоч вона й років на пятнадцять молодша. Тільки память у неї зовсім інша: не про ті ліси, не про ті школи, що мої.
А мені хочеться іноді поговорити з кимось, хто, як і я, з того часу, мовила Ніна Остапівна, хоча знала, що Леся її не зрозуміє. Молода ще. Її час десь під вікном, ще не відійшов. Леся ж турботлива, але річ не в ній.
Мамо, я на вівторок узяла квитки на вечір романсу. Ти ж хотіла піти. І годі сумувати вдягай свою бордову сукню, ти в ній, як справжня княгиня!
Так, Лесю, ну все, досить вже про це, щось таке накотило просто Спокійної ночі, зателефонуєш завтра. Лягай раніше, а то знов недосипаєш, швидко змінила тему Ніна Остапівна.
Добраніч, мамо, і Леся вимкнулася.
Ніна Остапівна ще довго, мов крізь марево, дивилася у вікно на примарні вогники вечірнього Дніпра
Десятий клас, весна. Скільки планів, як учора! Подруга Ірка закохалася в Сергія Малахова. А Сергійко до неї, Ніни, задивлявся Дзвонив по вечорах, кликав разом на лавки біля школи, а вона ховала усмішку був він для неї просто приятелем, і не хотіла давати надії.
Потім Сергій пішов служити. Повернувся одружився, жив у тій Іриковій хрущовці, телефон у нього був стаціонарний. Ніна Остапівна набрала з памяті отой номер. Гудки шелестіли, і зрештою почулося якесь шурхотіння, а потім долинув тихий чоловічий голос:
Алло, слухаю.
Вже пізно? Нащо я дзвоню? Може, Сергій вже й не згадає мене або взагалі це не він!
Добрий вечір, хрипко, мало не злякано, мовила Ніна.
Знову щось захрустіло і раптом той знайомий, трохи здивований голос:
Ніно? Невже це ти? Я ж поміж усіх голосів твій ніколи не сплутаю! Де ж ти поділася стільки літ? Я тут знаю Несподівано для себе
Сергійку, впізнав! раптом відчула, як на Ніну Остапівну накочуються радісні спогади. Стільки років її ніхто не кликав просто по імені все «мамо», «бабусю». Тільки від Іри ще чула «Ніна».
А просто «Ніна» звучало прозоро, мов дзвоник, ніби весна у вікно постукала.
Ніно, як ти? Я такий радий тебе почути, ці слова були солодкі, як пряне липове варення в дитинстві, коли хтось, як він, раптом доторкається до струни памяті.
Пригадуєш, як ми на тій човні з Віталіком каталися, і ти з Ірою мало не перекинулися? А потім морозиво їли, музика ще на пристані грала, мрійливий голос Сергія пробивався крізь роки.
Авжеж памятаю! засміялася Ніна, А як у лісі класом ночували? Консерви не могли відкрити, голодні всі, як вовки!
Ага, а Вітька тоді відкрив, потім ще під гітару вогонь розпалили, пісні співали Памятаєш? Я ж через тебе гітару почав учити!
І що, навчився? Насміхалася Ніна, в голосі лункі весняні дзвіночки і юність.
А як ти зараз? сам запитав і сам розсміявся, По голосу чутно: щаслива. Діти, онуки? І все ще пишеш вірші? Таки бачу памятаю! «Розчинитись у ночі і воскреснути зранку!» Отак ти завжди бачила світ!
Ти завжди сяяла світлом. Поруч з тобою тепло не захолонеш. Добре твоїм така мати й бабуся дарунок з неба.
Та годі вже, Сергію. Моє уже відгуляло, я
Нічого ти не відгуляла, перебив він. Від тебе аж у трубці іскрить. Не вірю, щоб ти втратила смак до життя. Твоє сонце ще тут, поруч для тебе воно світить.
Для тебе вітерець небо хмарками жене.
Для тебе пташки співають!
Сергію, ти, як і був поет, а я все про себе та про себе але в ту ж мить ожило шурхотіння у слухавці, клацнуло, і він зник.
Ніна Остапівна сиділа із телефоном в руці. Хотіла передзвонити, та вирішила, що буде вже якось іншим разом. Все ж пізно.
Яка ж то була дивна, добра, надзвичайна розмова. Хтось збирав шматочки її розбитого серця в купу, і ніби серце знову згадувало ти, Ніно, ще жива.
Гуркотом задзвонив мобільний. Внучка.
Так, Соломійко, не сплю. Нормально все, в гарному настрої. І з мамою на концерт ідемо. Завтра забіжиш? Добре, чекаю.
У прекрасному, весняному, відродженому настрої Ніна Остапівна нарешті лягла спати. Думки шепотіли вірші у такт нічним вітрам над Дніпром
Вранці Ніна Остапівна вирішила навідатись до Іри. Пара трамвайних зупинок ще ж не стара шкапа.
Іра відчинила, зраділа:
Та слава Богу, нарешті! Ти справжню абрикосову шарлотку принесла? Люблю! Розповідай, засміялася, і тут же кашель скрутив, долонею прикрилась. То нічого, новий інгалятор, не переймайся.
Ірко, ти ж не уявляєш різала Ніна торт, Я вчора випадково Сергію Малахову подзвонила. Памятаєш Сергія? Як згадав аж серце тьохнуло Тільки ти мовчиш? Що сталося?
Ірина блідла. Довго мовчала, аж потім ледве прошепотіла:
Ніно, ти ж не знала, що Сергія нема вже рік? Він і квартиру давно змінив, давно поїхав.
Та що ти таке кажеш? Як же так? Але з ким тоді я говорила? Він згадав усе і наше літо, і човен, і морозиво До розмови я була, як у скляному мішку а потім життя назад повернулося. Як же так?
Його ж голос Я ж чула. Він сказав: «Сонце світить для тебе. Для тебе вітер хмари по небу жене. Для тебе співають птахи»
Ірина хитає головою, не певна, чи вірити. А потім мовила:
Може, й таки правда. Це міг бути він. Його слова, його запах весни. Сергій любив тебе. Бач, навіть з Того Боку прийшов допомогти, підтримати. І йому це вдалося. Та ти ж вся світишся!
Одного дня хтось обережно збере твоє потерте серце і ти згадаєш, що життя не перестає бути дивом, поки поруч любов Ти щаслива, Ніно. Хоч би й у несправжньому, чудернацькому сні.