— А хто мій тато?
— Оленько, підем у неділю в кіно?
— Не знаю. Мама не відпускає ввечері. Хіба вдень.
— То підем удень. Я візьму квитки? — із надією запитав Андрій.
Ольга підняла голову й глянула на вікна третього поверху. Їй здалося, чи справді у вікні мелькнуло мамине обличчя? Настрій одразу зіпсувався. Вона взяла у Андрія свою сумку й відступила на крок.
— Гаразд, я піду. До завтра. — Поспішно пішла до під’їзду.
«Завгодно за мною стежить, ніби я злочинниця. У всіх подруги вже гуляють із хлопцями, а мені тільки вдень дозволяють. У всіх нормальні батьки, а в мене…» — сердито думала Ольга, піднімаючись сходами.
Увійшовши до квартири, вона роздягнулася, намагаючись не шуміти. Вимкнула світло у передпокої й прокралася повз мамину кімнату.
— Їсти будеш? — голос мами наздогнав її, коли вона вже торкалася ручки дверей.
Ольга закатила очі й обернулася.
— А якщо ні? — зухвало спитала.
— Чому ти мені грубиш?
— А чому ти постійно за мною стежиш? — відповіла питанням на питання.
— Я не стежу. Просто глянула у вікно, — спокійно сказала мама.
— Так. Тільки чомусь ніколи не дивишся у вікно, коли я вдома, — єхидно відповіла дівчина. — Мені багато вчити.
Вона увійшла до кімнати й грюкнула дверима. Увімкнула світло й почала рахувати в думці: «Раз, два, три…»
Зазвичай на п’ять мама вривалася до неї з криками, що не заслужила такого ставлення, що донька стала грубою й неслухняною. Ще один такий випадок, і вона більше не стерпить…
Ольга дійшла до десяти, але мама так і не увійшла. Це було дивно. Вона переодяглася, дістала з сумки підручники й сіла за стіл.
Хотілося їсти, але чи дасть мама спокійно поїсти? Прийде на кухню, сяде навпроти й почне допитувати. Як тут не відповісти різко? Ольга почула, як за дверима завмерли кроки, й нахилилася над книгою, вдаючи, що читає. «Зараз почнеться.»
Але мама увійшла й тихо спитала:
— Я не заважаю?
Це було зовсім несподівано. Вона ніколи не питала дозволу.
— Мені потрібно тобі дещо розповісти, — почала мама, сідаючи на ліжко.
Ольга лише вдавала, що читає. Насправді вона не бачила рядків, напружено чекаючи, що почує.
— Мені подзвонила жінка… У неї жив твій батько… Вона сказала, що він помер… Похорон завтра, — мама говорила рівним голосом, роблячи паузи.
— Як помер? — Ольга підвела голову.
— Інфаркт. Якщо підеш зі мною на похорон, надягни щось темне.
— І ти так спокійно про це?! — дівчина схопилася, скрипнувши стільцем. — Ти сама себе чуєш? «Якщо»? Ти про смерть батька!
— З тобою неможливо розмовляти, — мама зітхнула. — Він, до речі, нас кинув. Забула?
— Бо ти його не любила! — голос Ольги перервався.
— Не кричи. Не говори того, чого не знаєш.
— Знаю! Тато сам мені сказав перед тим, як піти. Він казав, що ти його ніколи не любила. Навіщо взагалі за нього виходила? Краще б ти пішла, а нас залишила. Він мене любив, на відміну від тебе. — Ольга впала на стіл, заридавши.
Відчула дотик до плеча й зпритомніла.
— Завтра подзвоню до школи, попередиМама мовчки вийшла, залишивши Ольгу наодинці з альбомом, де дитяча посмішка немов нагадувала, що щастя було колись справжнім, а тепер воно назавжди заховане під шаром снігу на чужих могилах.
