Хто знає, куди зверне ріка долі
Весь цей останній місяць Ярослав якийсь задуманий, слова з Одаркою майже не зводить. Вона дивиться на нього й думає:
Захворів, точно щось не те, а йому вже скоро сорок пять, планували святкувати ювілей у кавярні. Треба б за руку взяти й до лікаря тягнути, маю там знайомого терапевта. Нехай здасть аналізи, подивимось, що й до чого
Одарка ділилась своїми підозрами з близькою подругою Людмилою, а та раптом каже:
Мій Степан, коли вліз у історію з іншою, теж ходив дивним, хворим.
Та що ти, Людо. Не порівнюй свого Степана з моїм Ярославом, відмахнулась Одарка.
А чим твій Ярослав кращий за мого Степана?
Та й не кращий, чесно кажучи. Степан у тебе гарний, веселий, до жінок мастак, не так? А мій Ярослав двох слів не зєднає, ще я йому сама колись пропонувала одружитися. Якби сама до нього не переїхала, може, й досі без дружини ходив би.
Минулого року Люда застукала Степана з якоюсь жінкою. Одарка її заспокоювала:
Та кинь його, живи, займись собою: поплач і відпусти зраду.
Люда стала шукати себе: Степана вигнала, по барах і по кавярнях ходила, з чоловіками фліртувала, волосся підстригла коротко, всім розповідала: змінила імідж. А Одарка дивилась на це з острахом вона ж інше радила: записатися на курси, танці, трохи підтягнути себе, почитати щось нове, спортом зайнятися.
Та Люда потім пробачила Степану. А Одарка ніяк не могла її зрозуміти.
Я б свого Ярослава не пробачила ніколи, думала вона.
З Ярославом вони одружені вже майже двадцять шість років. Все знають одне про одного, разом виховали двох синів, скоро вже й до старості готуватися. Та поки ще молоді, треба святкувати ювілей чоловікові, із рідними вже домовилася, а йому потім скаже.
Поженилися вони ще перед завершенням університету познайомились у поході. Вчилися на різних факультетах, але виявилось, в одному місті, у Львові. На четвертому курсі разом відправились у Карпати, не всі студенти їхали. Сиділи біля вогнища, і першою звернула увагу на скромного Ярослава саме Одарка, хоч і соромилася спочатку. А потім якось самі собою зблизилися: навіть його сорочку зашивала, як за гілку зачепився.
А Ярослав тягнув її важкий рюкзак так потроху й подружились, а потім закохались. Одарка взяла все у свої руки: першою освідчилась, а потім він стиха мовив:
Одарочка, здається, і я тебе вподобав.
То, може, будемо разом жити, речі перевезу й до РАЦСу подамо заяву, він не заперечив.
Одарка перевезла свої речі в квартиру, де Ярослав жив із бабусею Марією. Більше за всіх радувався тато Ярослава, бо бабця Марія була його мамою. А мама Ярослава з свекрухою не дружила давно, не хотіла доглядати, тому співчутливий внук переселився до бабусі. Тепер Одарка доглядала стареньку.
Ярославчику, казала бабуся Марія, твоя Одарочка мені дуже до душі: рукодільна, все в неї в руках горить. Таку дружину й потрібно. Як тільки одружитеся, квартиру оформлю на вас. Бережи її, сину.
Одружились вони скоро. Бабусі не стало. Один за одним народились сини нині вже старшому двадцять три, меншому двадцять один. Життя Одарки й Ярослава йшло спокійно: у відпустки їздили всією сімєю на Шацькі озера, на море, Карпати, навіть два рази в Туреччину літали. Дітей виростили, скоро, може, онуків чекати.
Але останнім часом Ярослав став не схожий на себе. Якось недавно видав:
Одарко, ніби все життя пройшло, а й радісних моментів не згадаєш
Ти що таке кажеш? обурилась вона, Ми жодного літа вдома не сиділи, і на Закарпатті були, і в Криму колись, і в Туреччині. Дітей поставили на ноги, скоро внуки, буде кому раду давати.
Не про те я, махнув рукою, замовк і глянув на неї дивно. Вона не зрозуміла, заклопотана своїм.
Чуєш, Ярославе, може на твій ювілей Максима з Марійкою запросити? Друзі ж, хай і з Тернополя їм їхати.
Який ювілей? здивувався.
Як який твій, тобі ж сорок пять, кавярню вже замовила!
Он як А я й не знав, що ти вже все вирішила, знов глянув якось дивно.
І сиджу я третю годину на дивані сама в квартирі, дивлюсь у підлогу, сліз нема.
Ніколи б не подумала, що зі мною таке станеться, тяжко думаю.
Ярослав сьогодні прийшов із роботи удома раніше, навіть не чекала. За півтора року звикла, що завжди додому повертався майже вночі.
Привіт, сказав він, сів на кухні, навіть не знявши куртки.
Привіт, чого ти в куртці, знімай, мий руки й за стіл, вечеряти будемо, звично кажу.
А Ярослав мовчки сидить, голову опустив.
Одарко, я йду від тебе. Пробач, майже прошепотів.
Як це йдеш? Куди йдеш? Знімай куртку, ти що, захворів? Я ж давно підозрюю Нічого, до лікаря сходимо
Ярослав глянув мені прямо в очі:
Я здоровий, до чого тут лікар? Розумієш, я закохався, вже другий рік бачуся з колегою.
Молодшу собі знайшов? різко питаю.
Ні, вона не молодша. Просто справжня жінка, не красуня, але жінка
А я хто для тебе, Ярославе? кажу розгублено.
Ти? ніби струсив щось, а ти… мій начальник, а я як песик на повідку. Не можу без тебе й кроку зробити. Ти ведеш моїм життям, не питаючи моєї думки. Все вирішуєш замість мене одяг, відпочинок, що їсти, що пити, як день народження святкувати. Навіть на футбол мені не дозволяєш, а я люблю футбол!
Я ж для тебе стараюсь, хочу, як краще, почала я. А він перебив:
Усі зароблені гривні тобі віддаю, ти всім керуєш. На каву і цигарки видаєш як школяреві на булочку. Ніколи не можу просто з колегами пива випити бо немає грошей. Говорив він спокійно, мяко.
Я присіла, заглядаю йому в очі:
Ярославе, та ж у нас так завжди було, чого ж ти раптом бунтуєш? Ну гаразд: кожної пятниці видаватиму гроші на посиденьки з хлопцями, підемо разом на футбол. Поїдемо в магазин сам вибереш собі одяг.
Дивно дивився мій чоловік:
Одарко, ти нічого не зрозуміла, підняв голос, а я й отетеріла. Я хочу інакше: хочу сам за себе вирішувати, їсти те, що до вподоби, а не твої улюблені заготовки! Я ніколи не буваю без тебе, не маю особистого простору, щоб подумати. Усе вирішуєш ти, а я навіть сперечатися не можу. Але всьому буває край! Я себе відчуваю недієздатним, а ти мій опікун. Я так більше не можу.
Господи, Ярославе, а вона не така? гірко спитала.
Ні. Вона справжня жінка, бачу, як очі в нього блиснули, коли про неї заговорив. Вона дозволяє за нею доглядати, дає мені бути чоловіком, ти розумієш?
Я такого Ярослава ніколи не бачила. Немов прокинувся новий Ярослав з юності. Видно було: він справді закоханий.
Ну як так може бути? мучуся, у нашому віці! Соромно, та що він собі дозволяє? А вслух кажу: Ярославе, через швидкоплинне захоплення ти сімю руйнуєш. Що про нас інші подумають? Опамятайся! Усі по-доброму заздрять нашій сімї
Які інші, Одарко? Яка ідеальна сімя?
Я раптом зрозуміла: він збунтувався, світ перевернув на голову, я нічого зробити не можу… І вперше в житті заплакала.
Ти плачеш, Одарко? здивувався.
Я кинулась його обіймати, а Ярослав був невблаганний: відсмикнув руки, пішов у кімнату, зібрав речі й з валізою вийшов із квартири. Я лишилась у тиші.
Хіба ж думала, що доля так вивернеться із щасливої дружини стану самотньою, а попереду старість. На старість залишилась одна…
Я подзвонила Люді. Та швидко примчала, обіймала й заспокоювала мене.
Одарко, та що твої роки! Витри сльози, памятаєш, як мені радила на ті курси записатися? А все одно не допомогли Мій Степан пробачення випросив то лиш інтрижка була, а сімя це ж на все життя… Може, й Ярослав повернеться, хоча й сама сумнівалася у цьому: її Степан інший, Ярослав не такий.
Ні, Людо, мій Ярослав пішов, і не повернеться Таке він мені сказав… Його не зміниш.
Коли Люда пішла, я довго сиділа сама, дивилася в підлогу. Не знала, чим себе зайняти, кого турбувати, ким керувати Доведеться звикати до самотності. Але, може, ще щось зміниться Хто знає, куди ще занесе мене ріка життя? Може, й попливу до іншого берегаВранці я прокинулася на диво спокійна. Сонце хитро виглядало у вікно, розсипаючи золоті лисини по підлозі. У квартирі незнайома тиша, і вже не боляче, а тільки порожньо. Я вийшла на кухню, зварила собі каву, вперше лише для себе так дивно: одна чашка, один шматок хліба, нічиїх розкиданих шкарпеток, ні поспіху, ні роздратованих поглядів за розлиту каву. Просто я. І ще цей новий світ, у якому я сама собі господиня.
Я слухала цокання годинника і раптом відчула: вперше за багато років я спокійна. Десь у далечині дзвонив телефон , мабуть, Люда ще раз телефонує. Я вимкнула звук. Дітей попереджу пізніше: життя далі продовжується, і я мушу його пройти.
До дзеркала підходжу знайоме обличчя, тільки зморшок стало трохи більше, брови посунуті, погляд втомлений, але не зломлений. Я усміхнулася сама собі: Життя не скінчилось лиш перекинулось сторінкою.
Після обіду, не зволікаючи, відкрила ноутбук. Ті самі сайти, що радила Люді: курси компютерної грамотності, щось із малювання, пропозиція записатись на танці. Вказала своє імя, натиснула зареєструватися. Не для когось для себе самої.
Вечоріло. Дзвінок у двері листоноша принесла лист. Старомодний конверт з акуратною ручкою від однокурсниці з Києва: Одарко, збираємося у Карпати на річницю знайомства. Приїжджай! Буду рада тебе бачити.
Я погладила папірець, відчула тремтіння пригадалися багряні вечори над вогнищем, молодість, пісні й надії. Їм я колись зашивала сорочки, носила свій рюкзак
Напишу: приїду. Зможу. Життя кличе вперед, поки ріка не спинилася.
Я дістану свій старий наплічник, дістану червону хустку, яка тоді так пасувала мені під весняне небо. Посміхнуся собі у дзеркалі ще раз впевнено, як одинока, але не самотня жінка.
Бо ріка долі течія невідомо куди, але в кожній її петлі, у кожному повороті живе не страх а надія. І, можливо, попереду ще зустріч із собою справжньою, такою, якої ще не знала.
Я, Одарка, ще любитиму життя, доки воно любить мене.
