Ніна стояла в черзі вже сорок хвилин. Перед нею — четверо, за нею — ще шестеро. Документи на оформлення субсидії були зібрані заздалегідь, акуратно складені в прозорий файл.
Вона гортала телефон, коли почула голос.
— Ніно? Ніно, це ти?
Вона підвела очі. Гліб стояв біля сусіднього віконця, трохи боком, наче випадково повернувся. На ньому була м’ята куртка, застібнута криво. Під лівим оком розпливався жовтуватий синець, уже спадний, але помітний.
— Привіт, — сказала Ніна рівно.
— От це зустріч! — Гліб усміхнувся широко, по-акторськи. — Два роки, а? Час летить.
Він підійшов ближче, став поруч, наче вони домовлялися. Ніна не відступила, але й не підсунулася назустріч. Вона дивилася на нього спокійно, без виразу.
— Добре виглядаєш, — сказав він. — Правда. Щось змінилося. Зачіска інша?
— Та сама, — відповіла Ніна.
— Ні, точно щось інше. Ти схудла? Чи засмагла? — Він примружився, розглядаючи її, і Ніна помітила, як сіпнувся куточок його рота.
За показною бадьорістю було щось іще. Розгубленість. Або звичка ховати незручність за словами.
— Пам’ятаєш, як ми до Львова їздили? — сказав Гліб. — Митя тоді морозиво впустив на черевик, а Даша його втішала. Смішна була. Їй три було, так?
— Чотири, — поправила Ніна.
— Чотири, точно. Хороший був час.
Ніна промовчала. Черга зсунулася на одну людину. Вона зробила крок уперед.
— Ти як взагалі? — спитав Гліб, нахиляючись трохи ближче. — Справляєшся?
— Справляюся.
— Діти як?
— Ростуть.
— Митя до школи ходить?
— Ходить.
Гліб помовчав. Потім переступив з ноги на ногу.
— Ну добре. Радий був побачити. Ти, якщо що…
— Мені пора, — сказала Ніна. — Віконце звільнилося.
Вона відвернулася й підійшла до стійки. Дістала документи, поклала перед співробітницею. Рухи були рівні, звичні.
Коли вона обернулася десять хвилин потому, Гліба вже не було.
— Привіт, — сказала Ніна, знімаючи взуття.
— Привіт! — Даша підняла голову. — Ти купила глазур?
— Купила. Дві банки. Бірюзову й теракотову.
— А мені можна спробувати?
— Завтра. Сьогодні вона має постояти.
Митя не підняв голови. Ніна підійшла, поклала долоню йому на маківку. Він трохи відкинувся назад, звичним рухом.
— Їсти хочеш? — спитала вона.
— Трохи.
— Розігрію рагу. П’ятнадцять хвилин.
Вечір минув тихо. Діти повечеряли, Даша заснула рано, Митя пішов до себе. Ніна сіла за робочий стіл, де стояли чотири недопрацьовані чашки — замовлення від кав’ярні на Подолі. Глина була волога, слухняна. Вона взяла петлю, почала знімати зайве.
Але пальці рухалися розсіяно.
Вона відклала інструмент. Заплющила очі. Гліб стояв перед нею — м’ятий, із синцем, із цією безглуздою усмішкою. Два роки тому він зібрав речі в спортивну сумку, сказав «мені треба побути на самоті» та зачинив за собою двері.
Ніна тоді не плакала. Вона вимила посуд, уклала дітей і просиділа до четвертої ранку за гончарним кругом. Уранці відвезла Митю до школи й записалася на курси випалу.
Тепер вона знову не могла заснути. Але причина була інша. Не біль. Не туга. Щось на кшталт настороженості. Інстинкт, який підказував: він повернеться.
Уранці пролунав дзвінок у двері. Оля стояла на порозі з пакетом, із якого стирчав край фольги, і коробкою білої глини.
— Я принесла шарлотку й два кілограми фаянсової маси, — сказала вона замість привітання.
— Заходь, — Ніна відступила.
Оля пройшла на кухню, поставила пакет на стіл, сіла на табурет. Вона завжди сідала так — одразу, без церемоній.
— Ну що, розповідай, — сказала Оля. — У тебе голос у телефоні був дивний.
— Я бачила Гліба. Учора. У ЦНАПі.
Оля завмерла з ножем у руці.
— І?
— Стояв у черзі. Синець під оком. Куртка м’ята. Усміхався так, ніби все прекрасно.
— Класика, — Оля відрізала шматок шарлотки. — І що говорив?
— Згадував Львів. Говорив, що я добре виглядаю. Питав про дітей.
— А ти?
— Відповідала коротко. Пішла, коли підійшла черга.
Оля помовчала. Потім поклала ножа.
— Ніно, я скажу прямо. Ти знаєш, я завжди кажу прямо.
— Знаю.
— Два роки тому ця людина встала й пішла. Не тому що ви посварилися. Не тому що сталося щось страшне. Він пішов, тому що йому стало нудно. Або тісно. Або він вирішив, що заслуговує на щось більше.
— Оль…
— Зачекай. За ці два роки ти підняла замовлення з нуля. Ти зробила собі ім’я. Три кав’ярні беруть твій посуд. У тебе діти ситі, одягнені, у хорошій школі. Ти все це зробила сама. І ось він стоїть у черзі з синцем і розповідає про морозиво у Львові.
Ніна мовчала.
— Він буде пробувати повернутися, — сказала Оля. — Це питання днів. Синець, м’ятий одяг, жалісний вигляд — це все підготовка. Спочатку жалість, потім «я змінився», потім «давай спробуємо».
— Може, я помиляюся, — сказала Ніна тихо. — Може, він справді…
— Ні, — Оля похитала головою. — Ніно, ти не помиляєшся. Ти просто добра. А це різні речі.
Повідомлення прийшло через два дні. Коротке, ввічливе: «Ніно, можна побачитися? Поговорити. Нічого серйозного, просто поговорити».
Ніна прочитала його, сидячи за гончарним кругом. Глина оберталася під пальцями, м’яка, слухняна. Вона вимкнула круг. Витерла руки рушником. Написала: «Парк біля школи. Завтра о дванадцятій».
Він прийшов без синця. Поголений, у чистій сорочці. Сів на лавку поруч, залишивши між ними півметра.
— Дякую, що погодилася, — сказав він.
— Я слухаю.
— Коли я пішов… — Він замовк, добираючи слова. — Перші місяці я відчував свободу. Знаєш, таку — коли можеш робити що хочеш, коли хочеш. Жодних зобов’язань.
— А потім свобода скінчилася. Залишилася порожнеча.
Ніна дивилася прямо перед собою.
— Я сумую за Митею, — продовжив Гліб. — За Дашею. За тобою. За домом. За вечорами, коли ти ліпила, а я читав дітям. За запахом глини на кухні.
— Глібе, до чого ти ведеш?
— Можна мені приїхати? Просто повечеряти з дітьми. Один раз. Я нічого не прошу. Просто побачити їх.
Ніна мовчала довго. Хвилину, може дві.
— Добре, — сказала вона нарешті. — Одна вечеря. Ти — гість. Не більше.
— Звісно.
— Це означає: ти приходиш, їси, розмовляєш з дітьми та йдеш. Без розмов про минуле. Без обіцянок. Без нічого.
— Я зрозумів.
— Субота. О шостій.
Вона встала й пішла, не озираючись.
Удома вона розповіла дітям.
— Митю, Дашо. Батько прийде в суботу на вечерю.
Даша підняла голову:
— Тато?
— Так.
— Надовго?
— На вечерю. Поїсть із нами та піде.
Митя мовчав. Потім спитав:
— Навіщо?
Ніна присіла поруч із ним.
— Він попросив. Хоче вас побачити.
— Я погодилася. Один раз.
Митя кивнув. Обличчя його було серйозним, дорослим не по роках.
Субота настала швидко. Ніна приготувала курку з картоплею — просто, без претензій. Накрила стіл на чотирьох. Дістала тарілки — свої, виліплені вручну, з нерівними краями та бірюзовою глазур’ю.
Гліб прийшов рівно о шостій. Із пакетом — сік, цукерки, розмальовка для Даші.
— Привіт, — сказав він із порога.
— Заходь. Роззувайся.
Даша вибігла першою. Зупинилася за крок, розглядаючи його.
— Привіт, Дашуль, — Гліб присів навпочіпки.
— У тебе борода, — сказала вона.
— Так. Відростив трохи.
— Колюча?
— Трохи, — він усміхнувся.
Митя вийшов із кімнати. Кивнув. Сів за стіл.
Вечеря минула мирно. Гліб питав про школу, про малювання, про пластилінових звірів. Даша розповідала про подругу Соню та про те, як вони будували курінь із ковдр. Митя відповідав коротко, але без ворожості.
Ніна майже не говорила. Підкладала їжу, прибирала тарілки, наливала чай.
Коли діти пішли в кімнату, Гліб залишився за столом.
— Красиві тарілки, — сказав він, проводячи пальцем по краю. — Ти їх сама?
— Так.
— Талановито.
— Дякую.
Він помовчав. Потім сказав:
— Ніно, я досі люблю тебе.
Ніна поставила чашку на стіл. Повільно, акуратно.
— Глібе.
— Зачекай, дай мені сказати. Я знаю, що пішов. Знаю, що це було підло. Але я змінився. Справді змінився. Я думав про тебе щодня.
— Щодня за два роки — це сімсот тридцять днів, — сказала Ніна. — І жодного дзвінка.
— Мені було соромно.
— Сором — це не пояснення. Це відмовка.
Він простягнув руку, спробував торкнутися її долоні. Ніна прибрала руку — м’яко, але чітко.
— Ні, — сказала вона.
— Ніно…
— Ти був гостем. Умови були ясні. Вечеря закінчена.
Гліб подивився на неї. Щось майнуло в його очах — образа, здивування, може, злість.
— Добре, — сказав він. — Я зрозумів.
Він встав, надів куртку, застебнувся. Обернувся біля дверей.
— Можна я прийду ще?
— Я подумаю.
Двері зачинилися. Ніна зібрала зі столу решту посуду, помила, розставила. Потім сіла за круг і працювала до півночі.
Через чотири дні Гліб прийшов знову. Без попередження. Із букетом — білі хризантеми, загорнуті в крафтовий папір.
Ніна відчинила двері й побачила квіти раніше, ніж обличчя.
— Я не запрошувала тебе, — сказала вона.
— Знаю. Але я мусив прийти. Ніно, я хочу повернутися.
Вона стояла в дверному отворі, не пропускаючи його всередину.
— Повернутися — куди?
— Додому. До вас. До тебе, до дітей.
— Це не твій дім, Глібе. Уже два роки.
— Але це мої діти.
— Діти — так. Дім — ні.
Він переступив з ноги на ногу. Квіти в його руці хитнулися.
— Ніно, дай мені шанс. Один справжній шанс. Я влаштуюся, буду допомагати. Буду поруч. Усе буде як раніше.
— Я не хочу «як раніше», — сказала Ніна. — «Раніше» — це я сама з двома дітьми та чоловіком, який дивиться в стелю й мріє про волю. «Раніше» — це я, яка чекає. Я більше не чекаю.
— Ти злишся.
— Ні. Я кажу як є. Різниця велика.
— Ти навіть не пускаєш мене в квартиру.
— Тому що ти прийшов без запрошення. Із квітами. Із готовим планом. Ти навіть не спитав, чи хочу я цього.
— А ти не хочеш?
— Ні, — сказала Ніна. — Не хочу.
Гліб опустив квіти.
— Я не вірю, — сказав він. — Не вірю, що за два роки все минуло. Так не буває.
— Буває. Коли людина йде мовчки, а ти залишаєшся з двома дітьми, із порожнім холодильником і з трьома тисячами гривень на картці — буває. Коли вчишся ліпити посуд ночами, бо вдень ніколи — буває. Коли Даша питає «а де тато?», а ти не знаєш, що відповісти — буває. Усе минає, Глібе.
— Я помилився.
— Так. Помилився.
— І ти мене не прощаєш?
Ніна подивилася на нього — прямо, без злості, без жалю.
— Я простила тебе давно. Прощення й повернення — це різні речі. Я простила, щоб жити далі. Але повертатися нікуди. Того дому, із якого ти пішов, більше немає. Є інший. Мій.
Гліб стояв мовчки. Букет повис уздовж тіла.
— Ти можеш бачитися з дітьми, — сказала Ніна. — За домовленістю. У вихідні. Якщо вони захочуть. Але не тут. І не так.
— Як — не так?
— Не з квітами та обіцянками. Не зі спробою повернути те, що ти сам зруйнував. Чесно. Просто. Як батько, який приходить до дітей — і йде.
— Це жорстоко, — сказав він тихо.
— Ні, Глібе. Жорстоко — це піти без пояснень. Жорстоко — це два роки мовчання. Жорстоко — це прийти з синцем і розповідати про Львів, коли твоя дочка забула твій голос. Ось це — жорстоко. А те, що я роблю, — це порядок.
Він стояв іще півхвилини. Потім простягнув їй квіти.
— Візьми хоча б. Викинеш, якщо хочеш.
Ніна не взяла.
— Іди, — сказала вона. — Спокійно, без сцени. Коли будеш готовий говорити про дітей — напиши. Я відповім.
Гліб кивнув. Розвернувся. Пішов сходами вниз, тримаючи букет в опущеній руці.
Ніна зачинила двері. Повернула замок. Постояла секунду, притиснувшись спиною до дверей.
Потім випрямилася, повернулася на кухню та ввімкнула чайник.
Телефон задзвонив за годину. Оля.
— Ну що?
— Приходив. Із квітами. Просився назад.
— Відмовила.
— Як він?
— Розгублений. Образився. Але пішов тихо.
— Ти молодець, — сказала Оля. — Серйозно.
— Я не молодець. Я просто знаю, чого не хочу.
— Це і є «молодець». Більшість людей не знають. Або знають — але бояться сказати.
— Мені не було страшно, — сказала Ніна. — Мені було ясно. Вперше за весь час — абсолютно ясно.
— Випий чаю. Ляж рано. Завтра буде звичайний день.
— Так. Звичайний. Це й добре.
Ранок настав без тривоги. Світло лежало на підлозі косими смугами. Ніна встала о сьомій, як завжди, і пішла на кухню.
Вона дістала борошно, яйця, сир. Замісила тісто для сирників — звичними, точними рухами. Сковорода нагрілася, масло зашипіло.
Даша з’явилася першою — боса, із плюшевим ведмедиком.
— Сирники? — спитала вона.
— Сирники.
— Із варенням?
— Із варенням.
Митя вийшов за п’ять хвилин. Сів за стіл, присунув до себе тарілку. Тарілка була теплого піщаного кольору — Ніна зробила її минулого місяця, спеціально для сніданків.
Вони їли мовчки. Потім Митя відклав виделку.
— Він прийде ще? — спитав він.
Ніна подивилася на сина. Йому було десять, але іноді здавалося, що двадцять.
— Не знаю, — сказала вона. — Може, буде бачитися з вами у вихідні. Якщо ви захочете.
— А я — ні. Мені з ним нема про що говорити.
— Чому?
— Тому що він хотів повернути те, що було. А того, що було, більше немає. Є те, що зараз. І зараз — краще.
Митя кивнув. Помовчав.
— Тарілки у тебе красиві, — сказав він.
Ніна усміхнулася.
— Дякую, Митю.
— Серйозно. Я в школі розповідав. Хлопці просили показати.
— Покажеш. Я дам тобі з собою одну — ту, із березовим малюнком.
— Можна ту, синю? Із тріщинкою на боці?
— Можна. Тільки обережно.
Даша підняла голову від тарілки.
— А мені теж даси?
— Тобі я зроблю окрему. Яку хочеш?
— Із котом.
— Домовилися.
Після сніданку Ніна перевірила пошту. Два нові замовлення — набір піал для чайної крамниці та серія декоративних страв для ресторану на Андріївському узвозі. Вона записала розміри, порахувала глазур, накидала ескізи олівцем у блокноті.
Телефон лежав поруч. Повідомлень від Гліба не було. І Ніна знала — не буде. Не сьогодні. Може, завтра. Може, через тиждень. Але що б він не написав — відповідь уже існувала. Чітка, остаточна, вимовлена вголос.
Вона ввімкнула круг. Поклала шматок глини в центр. Змочила руки.
Глина піддалася, як завжди. М’яко, слухняно. Стінки чаші росли під пальцями — рівні, тонкі, живі.
Даша зазирнула в кімнату.
— Красиво, — сказала вона.
— Це буде піала. Для чаю.
— А можна мені спробувати?
— Сідай поруч. Ось тобі шматочок.
Даша сіла на низький табурет, узяла грудочку глини й почала м’яти її пальцями. Зосереджено, із прикушеною губою.
Ніна працювала. Світло падало на стіл, на її руки, на вологу глину. Все було на місці. Тарілки стояли в сушарці — ті самі, із яких вони щойно їли. Ескізи лежали в блокноті. Замовлення чекали своєї черги.
Їй не потрібно було нічого доводити. Ні йому, ні собі. Життя, яке вона збудувала за ці два роки, говорило само за себе — тихо, впевнено, без зайвих слів.
Вона більше нікого не чекала. І це було не самотність. Це було рівне, спокійне знання: усе, що потрібно, — уже тут.
Глина оберталася. Чаша набувала форми.
Ніна працювала.
