«— Що хочу, те й робитиму! Це теж моя квартира! Не подобається — іди геть! — вигукнув Олесь, дивлячись на матір з-під лоба.
Людмила вийшла з під’їзду. Очі застилали сльози. Добралася до лавки на дитячому майданчику й важко опустилася. Тугіше закуталась у плащ. Хоча червень добігав середини, вечори були прохолодними. Обіцяна синоптиками спека так і не настала.
Вона зігнулася, засунула руки в кишені. Посидить тут, поки не замерзне зовсім… А далі що? Куди йти? Дожилася — син вигнав із власного дому. Безпорадно схлипнула. Усю життя провела в цій хаті — звідси їхала до ЗАГСу, сюди принесла сина з пологового. Син…
***
— Мам, ми з класом на травневі свята їдемо до Києва, — оголосив Олесь з порога, скинувши рюкзак на підлогу.
— Мам, ти чуєш? — він уже стояв у дверях кухні, дивлячись на матір, яка чистила картоплю біля раковини. Побачивши її закам’янілу спину, зрозумів — поїздка навряд чи відбудеться. Але спробував ще раз.
— Мам, даси грошей? — запитав, намагаючись перекрити шум води.
— Скільки? — не обертаючись, пробурчала мати.
— Дорога туди й назад, готелі, їжа, музеї… — вирахував Олесь.
— Скільки?! — різко перепитала мати, кинувши картоплину в каструлю. Вода бризнула на обличчя, намочила блузку на грудях.
Людмила з роздратуванням кинула ніж у мийку й повернулася.
— Зрозумів, — понуро пробурмотів Олесь і пішов до кімнати.
— У мене немає зайвих грошей. Я їх не малюю, а заробляю. На осінь треба купити тобі черевики. Весну ледве проносив старі. Куртка мала — рукава вже короткі, — голос матері наздогнав його біля дверей, наче штовхнув у спину.
Олесь зачинився у кімнаті, але слова все одно долинали, хоч і тихіше.
— Усі їдуть, а я ні, — проворчав він. — А я теж хочу до Києва! — вже голосніше викрикнув, і в голосі пролунали сльози.
Мати навряд почула, але вийшло, ніби вона відповіла:
— Наїздишся ще. Ось виростеш, заробиш — тоді й до Америки поїдеш, — крикнула з кухні.
Олесь ковтав сльози.
— А в батька свого запитай. Він тобі жодної зайвої іграшки не купив. На день народження — дешеві машинки. Понад аліменти — ні копійки. А що купиш на ті мізерні гроші? Ти ростеш, на тебі все горить… — неслося з кухні.
Він надів навушники, але голос матері пробивався й крізь них. Витер кулаком сльози. Як сам не додумався? Коли батько пішов, то сказав: «Якщо щось — звертайся». Ось той випадок. Вирішив не тягти й подзвонити. Але телефону не було.
Тихенько вийшов з кімнати. Мати гуркотіла посудом, щось буркотіла. Олесь непомітно прослизнув у передпокій, узяв кросівки й вийшов, обережно зачинивши двері. Побіг до сусіднього під’їзду — до Валерка Шевченка. У них був стаціонарний телефон.
Валерко відчинив і зрадів.
— Треба подзвонити, — сказав Олесь, сніпнувши трубку. Швидко набрав номер, затамувавши подих.
Хотів уже покласти, коли на тому кінці відповіли.
— Тату, привіт! — радісно вигукнув Олесь.
— Хто це? — стримано спитав батько.
Олесь здивовано подивився на Валерка, відвернувся.
— Це я, Олесь.
— Який Олесь?
— Тату?! — скрикнув він у розпачі, але у відповідь — короткі гудки.
Поклав трубку, ледь не заплакав.
— Що таке? — запитав Валерко.
— Не поїду до Києва. Мати грошей не дає, а батько взагалі відрікся, — похмуро сказав Олесь.
— Давай я в батьків попрошу, — запропонував Валерко.
— Ні. Дізнаються — тобі буде погано. Обійдуся.
Коли Олесь був маленьким, мати цілувала його, ласкаво кВона взяла його руку в свої долоні, і в цю мить обидва відчули, що більше ніколи не відпустять один одного.
