Я Дмитро Коваленко, і народився в маленькому селі на Карпатських горах. З дитинства дідусь розповідав мені, як колись гори навпроти нашого будинку були вкриті густими лісами, дзюрчали кришталеві струмки, а птахи співали з самого ранку.
Але коли мені виповнилося вісім, ті гори були голі, з висихаючою землею та мертвою тишею, яка різала серце. Одного разу я запитав у діда:
Чому вже немає дерев?
Бо їх вирубали на продаж, а земля втомилась, відповів він.
А хто їх знову посадить?
Той, хто любитиме майбутнє більше, ніж свою сьогоднішню вигоду.
Тієї ночі я не міг заснути відчував, ніби дідусь дав мені доручення. Наступного дня я знайшов стару банку, наповнив її землею і посадив насіння ялини, яке знайшов біля дороги. Я не знав, чи вийме щось із цього, але щодня носив воду зі струмка і поливав рослинки. Коли побачив перший паросток, у мене завмерло серце наче крихітна частка надії вирішила залишитися зі мною.
Я продовжував збирати насіння і саджати його спочатку біля хати, потім на схилах. Сусіди сміялися:
Дмитре, нащо це тобі? Із цього нічого не вийде.
Але я памятав слова діда.
З часом до мене приєдналися інші діти. Кожної суботи ми йшли в гори з пляшками води, насінням і маленькими лопатками, зробленими з бляшанок. Інколи рослини гинули, інколи виживали. Ми навчилися огороджувати їх від кіз, класти камені, щоб зберегти вологу.
Коли мені виповнилося пятнадцять, на схилах вже росли понад три тисячі дерев. Зміни були настільки очевидні птахи поверталися, ґрут утримував вологу, а під час дощів зявлялися нові струмочки.
Про мене дізналися по радіо, потім у газетах. Одного дня прийшов чоловік із екологічної організації:
Дмитре, хочеш допомоги, щоб посадити ще більше дерев?
Я не вагався.
Завдяки їхній підтримці ми отримали інструменти, рукавиці та, найголовніше більше насіння місцевих порід. Дідусь, який уже був дуже старим, обійняв мене і сказав:
Тепер ти бачиш майбутнє, внуче.
Зараз мені двадцять чотири, і я вивчаю екологію. На тих горах, де колись була пустка, тепер росте молодий ліс понад двадцять пять тисяч дерев. Він ще не ідеальний, але вже став домом для дятлів, вивірок, лісових звірів і людей, яким подобається гуляти в тіні дерев.
Кожного разу, коли я піднімаюся на гору, торкаюся стовбурів і думаю ці дерева залишаться тут навіть після мене. І я уявляю, як через пятдесят років якась дитина запитає свого діда:
Хто посадив усе це?
А той відповість:
Хлопець, який любив майбутнє більше, ніж свою сьогоднішню вигоду.
