У храмі стояла мертва тиша, що проймала до кісток. Повітря було насичене пахощами віскання, сльозами й глибоким горем, котре немов би вішалося гнітучим туманом. Люди гнули голови, кожен замкнутий у своїй втраті. Здавалося, час зупинився.
Раптом кроки.
Легкі, роззуті.
Хлопчина, років шість, підвівся з лави. Рухи були непевні, але погляд досвідчений, неначе він постаршав на роки. Мовчки йшов наперед, пробираючись поміж лавками, аж поки не став перед домовиною.
Станув поруч, ніби чекав знаку. Потім поволі притулив маленьке ушко до матчиної груди. Тиша. Але він слухав. Наче щось, поза межею цієї мовчанки, могло відгукнутися.
Минула хвилина. Чи дві.
Люди почали пошепки перемовлятися, хтось ридав. Коли ж він підвів голову, очі розплющені, з жахам і дитячою вірою всередині, озирнувся, подивився прямо на священника:
Вона сказала: «Я не попрощалася…»
Усі заніміли. Навіть свічки, здавалося, здригнулися.
Жінка позаду знепритомніла. Хтось випустив молитовник. Священик крокнув до хлопця, та не встиг:
Вона сказала… що мене чекає… уночі.
Повисла цвинтарна тиша.
Його одразу вивели, запевняючи, що це уяви. Та ніхто тієї ночі не спав. А опівночі…
Сусідка присягалася: бачила жінку в темному, яка піднімалася сходами, а за нею хлопчина.
З того часу їх більше не бачили.
А домовина зранку стояла порожня.
Пройшло три дні по похованні. Будинок матері з сином стояв заколочений. Родичі відмовилися від опіки надто багато жахіть вголоснуло їх тоді. Надто багато було… не так.
Звали зниклого Максим. Тиха, замислена дитина; з часів батькової смерти говорив рідко. Лише з матір’ю. Вони розумілись без слів. Інколи, коли вона засинала, він сидів біля ліжка, тримаючи її руку немов оберіг.
Вона була йому цілим світом.
Коли захворіла, ніхто не чекав такого кінця. За два тижні вона згасла. Не від літ, не від трагедії. Ніби щось випило її зсередини. Лікарі казали: серце. Та хлопець знав: не тільки.
Тимчасово його поселили у двоюрідної тітки, котра ніколи не любила Клавдію й уникала Максима. Вночі вона чула, як він щось волає уві сні. А раз раптом сів на ліжку, мовив:
Вона біля дверей. Та не дивися, вона тебе не кличе.
Тітка покликала священника зранку.
Та священник з похорону лиш поблід, довідавшись, хто просить.
З цим дитям… не те, пролепотів. Не чіпайте. Моліться. Та замикайте вікна вночі.
На четверту добу почалося справжнє.
Сторож цвинтаря, дід Михайло, у паніці вбіг до церкви:
Домовина порожня! Її нема! Ані тіла, ані одягу… неначе й не лягала!
Священик сам пішов перевірити. Плита ціла. Замки замкнуті. Домовина закрита. Та всередині…
Порожнеча.
За вечора над селом пішов шепіт гультяй. Люди оповідали, що Марія не померла, а вирушила звідти, звідки можна повернутись. Опівночі діти чули за вікном жінчин голос. Хтось бачив у саду жінку з темним волоссям, що шепоті
Люди переповідають, що та жінка продовжує швидко обходити сади, шепчучи його ім’я крізь холодну пітьму, а новонароджені з родимкою переймають ту саму давню казку у свої сни.
