Мені вже 60, давно на пенсії, тягну собі життя, як умію. Десятий рік мешкаю саменька ні чоловіка, ні дітей, ні дружбани не тусуються поруч. Діти розїхались по інших містах, мають свої клопоти й родини, чоловік давно спочив у Бозі, а я маю дачу мою відраду і розвагу! Щойно сонце припече одразу вирушаю туди, перемиваю все, мию підлоги й граблями гартую город, квітники саджаю. І душа визирає з-під хатнього халата: спокійно, затишно, рай, а не життя.
Та взимку оце вже халепа. На дачі хоч і добре, але заметіль така, що хоч плач: снігом все заметено, ніхто не поможе відкинути мушу дорогою до міста повертатись. Ще восени якось верчусь-кручусь, а цього року вереснева нежить мене захопила, ну, думаю, посиджу тиждень у квартирі. Як тільки ніс перестав капати тікала, мов навіжена, до свого улюбленого хутора.
Приходжу під дачу а ворота навстіж. Очі на лоба: хто ж це до мого квітнику увірвався? Все на місці, але дивлюсь двері теж відчинені Стає не по собі: може, обікрали? Тихенько крадуся всередину. А там усе чисто, от тільки на столі стоїть чашка (я завжди посуд перемиваю), а на дивані покривало розтягнуте, та ще й не моє. Щось не те.
Спершу страх, а тоді злость підступила: хто тут так розгосподарювався? З мого кухля пє Виглядаю у вікно за хатою якийсь хлопчисько гріється коло багаття, руки над вогнищем простягнув. Ага, от і мій непроханий гість!
Вихожу, покахикувала дивлюся на реакцію. Хлопець схопився, переляканий, але не тікає, а навпаки йде до мене:
Пробачте мені, будь ласка… Я тут зовсім недавно…
Говорить тихенько, покірно, дрібний, аж жалість бере:
Давно ти тут? Що їв?
Другий день Багато не мав Гарненько, хлібчик брав, ще трохи є
Витягає з гордістю вудочку, на кінці шматок білого хліба надірваний.
Як тебе звати, хлопче? Як ти тут опинився?
Богдан. Мене мати з вітчимом вигнали. Не хочу я з ними жити
А село, мабуть, вже хлопця шукає?
Ніхто не шукає як завжди. І не вперше втекаю. Місяцями мене нема, ніхто не помічає, повертаюся, тільки коли зовсім голодний. А вони навіть не зраділи…
Зясувалось, що Богдан зовсім із чужого краю. Історія проста й сумна: мама без роботи, вітчими змінюються, як шкарпетки, хати порожні, тільки пляшки катаються по підлозі.
Слухаю таке хоч плач, що робити? Залишила хлопця, нагодувала й ночі не спала: думала-гадала, як допомогти. Згадала приятельку працює в сільраді, дзвоню зранку: якщо не допоможе, то хоч підскаже, до кого звернутись.
Подруга підхопила проблему, дала слово допомогти. Далі біганина: довідки, папери За кілька тижнів я стала офіційною опікункою Богдана. Хлопець своєму щастю не вірив, а мати навіть і не питала про нього.
Тепер ми з Богданом, як справжня бабуся з онуком зиму в квартирі, літо на дачі. Скоро й до школи підемо впевнена, що впорається, бо вже пише, читає, рахує та ще й як малює! Справжній художник. Ось так і живемо: я із кухлем кави на ганку, він з олівцем і мріями про нову картину. Ну що, хіба це не щастя за українським рецептом?
Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓
